Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

праці кінець, так наліг на весла, що за борт полетів не тільки невід, а й колишній стюард. Бенджамін саме стояв на кормі, викидаючи сіть, і, коли човен рвонувся вперед, утратив рівновагу.

Пролунав вибух реготу, що в нього чималу частку внесли могутні легені Біллі Кербі. Бенджамін, як і слід було сподіватися, повільно занурився в воду, однак це нікого не стурбувало, і тільки коли вода зійшлася над ним, зовсім інші почуття охопили присутніх.

— Як ти там, Бенджаміне? — почувся крик Річарда з берега.

— Та цей телепень не вміє і ярда проплисти! — вигукнув Кербі, схопившись на ноги й скидаючи одяг.

— Веслуй, могіканине! До нього! — кричав Едвардс. — Може, при світлі багаття ми побачимо, де він лежить, і я спробую його витягти.

— О, врятуйте його, бога ради, врятуйте! — благала пойнята жахом Елізабет, схилившись на борт піроги.

Керована сильною і вправною рукою могіканина, пірога швидко досягла того місця, де впав Бенджамін, і Шкіряна Панчоха оголосив, що бачить тіло.

— Притримайте човен, я пірну! — вигукнув Едвардс.

— Спокійно, хлопче, спокійно, — мовив Натті, — я виловлю його остенем, це буде швидше й безпечніше.

Бенджамін, учепившись обіруч за очеретини, застряг на півдорозі до дна. Елізабет заціпеніла, побачивши людську постать, розпростерту під товщею води. Від тіла розходилися кола — очевидно, воно ворушилося. Але тої ж миті дівчина побачила, як блискучі зубці остеня наблизилися до голови управителя, мисливець швидко і вправно накрутив на них косу й комір Бенджаміна. Незабаром над водою з'явилася голова старого моряка. Він зразу втягнув повітря й почав пирхати, наче тюлень; тоді повільно розплющив очі й здивовано глянув навколо себе, гадаючи, певно, що потрапив у якийсь інший, невідомий йому світ.

Всі діяли дружно, і на те, щоб утягти Бенджаміна в човен і причалити до берега, пішло значно менше часу, ніж на опис цих подій. Кербі з допомогою Річарда, який кинувся рятувати свого улюбленого помічника, переніс непритомного Бенні Помпу на берег і поклав його біля багаття. Шериф відразу ж подбав про заходи, до яких у ті часи вдавалися, рятуючи потопельника.

— Мерщій, Біллі, до селища! — командував він. — Принеси барило з оцтом, воно під моїми дверми; забіжи до мосьє Лекуа, купи тютюну й півдюжини люльок; у Ремаркабль візьми нюхальної солі й фланелеву спідницю; ще заскоч до містера Тодда, нехай дасть свій ланцет і прийде сам, і ще… Гей, Дюку! Що ти робиш? Людина переповнена водою, а ти ще вливаєш у неї ром! Ти що, хочеш, щоб він зовсім захлинувся? Ану, допоможи мені розціпити його кулаки, я розітру йому долоні.

Бенджамін тим часом сидів нерухомо, стискаючи в пальцях очеретини, — він ухопився за них, коли відчув, що тоне, і це заважало йому виплисти на поверхню. Однак очі він розплющив і дивився очманіло на людей біля вогнища, а легені його працювали, мов ковальські міхи, ніби винагороджуючи себе за хвилинну бездіяльність. Оскільки він уперто не бажав розтуляти вуста, повітря виходило крізь ніздрі, й він скорше хрипів, ніж дихав, і то з такою енергією, що лише надмірне хвилювання шерифа могло виправдати його нагальні розпорядження.

Пляшка, яку Мармедюк підніс до стулених уст Бенджаміна, вплинула на нього магічно. Рот його мимохіть розкрився, руки випустили очеретини і вхопили пляшку. Він втопив очі в небо й весь віддався блаженному відчуттю. Але після кількох ковтків дихання стало так само потрібне, як і після занурення в воду, і Бенджамін мусив нарешті відірватися від пляшки.

— Ну, Бенджаміне! — вигукнув шериф. — Ти мене дивуєш! Як може такий досвідчений моряк діяти так необережно! Щойно ти був повний води, а тепер…

— … повний грогу, — урвав його управитель, обличчя якого навдивовижу швидко набуло свого звичайного виразу. — Бачте, сквайре, я щільно задраїв люки, і в мої трюми потрапило зовсім мало води. Послухай, містере Кербі! Більшу частину свого життя я плавав по солоній воді, та випадало проводити навігацію й на прісній, і я мушу сказати, що ти — най-незграбніший тюхтій, котрий коли-небудь сідав у шлюпку. Хай той, кому подобається такий весляр, плаває з тобою, коли його ласка, — щастя йому, — але хай мене чортяка вхопить, якщо я з тобою навіть на берег озера поткнуся! Як це вам подобається: скинув мене в воду, наче я риба, й не подав навіть каната, а поблизу — жодного буя! Натті Бампо, твою руку! Кажуть, ніби ти індіанець і скальпував людей, але мені ти дуже став у пригоді, й відтепер я твій друг. Хоч, звичайно, більш по-моряцькому було б кинути мені мотузку, а не тягти старого моряка за косу. А втім, ти, мабуть, звик хапати людей за волосся, хоч це тільки на добре вийшло, а більш мені й не треба нічого.

Тут втрутився Мармедюк, так що Натті не встиг відповісти. Суддя розпорядився так упевнено й поважно, що Річард не посмів заперечувати. Бенджаміна суходолом приставили в селище, а невід витягли цього разу так, що вся риба втекла безкарно.

Вилов ділили як звичайно: одного з рибалок ставили спиною по черзі до кожної купи риби, й він казав, кому вона належатиме. Біллі Кербі простягнувся на траві біля багаття — стерегти до ранку невід і рибу, — решта людей сіли в човен і попливли додому.

Останнє, що вони бачили, коли багаття вже почало зникати з очей, був лісоруб, який смажив собі вечерю. Вогонь на пірозі могіканина знову горів і рухався до східного берега. Раптом він завмер, тоді в повітря злетіли іскри, — і все потонуло в пітьмі, створеній спілкою ночі, лісу й гір.

Думки Елізабет блукали від Едвардса, який допоміг їй і Луїзі вкутатися в шалі, до старого мисливця й індіанця; вона відчула непереборне бажання відвідати хатину, де так дружно уживалися люди з такими різними звичками й характерами.

РОЗДІЛ XXV

Облиш ці балачки про гори й доли, —

Твої дитячі дні нікому не цікаві,

Старий безумцю, крім тебе самого!

Тож повість починай.

Дуо

Наступного ранку Джонс прокинувся разом з півнями й, наказавши сідлати коней для себе й Мармедюка, з дуже поважним виглядом попрямував до кімнати судді. Двері не були замкнені, й Річард увійшов без будь-яких церемоній, не постукавши, що характеризувало не тільки його стосунки з суддею, але й манери взагалі.

— На коней, Дюку! — вигукнув шериф. — І я розповім тобі про ту справу, на яку натякав учора. Давид у своїх псалмах говорить, — ні, здається, не Давид, а Соломон, — але то байдуже, вони ж з однієї родини, — так-от, Соломон говорить у псалмах,