Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Я замислився, підраховуючи приблизну кількість мішків із піском. «Та ні, це марна справа», — вирішив я і визирнув у відчинені двері. Небо піднімалося дедалі вище над горами, які підпирали знизу.

— Я на хвильку, — мовив Петро і попрямував до купе.

Повернувся він уже без люльки, з двома піалами кави в руках.

— Що робитимемо? — запитав я, гріючи гарячою піалою долоні. — До першої великої станції та в міліцію? Так?

— І що далі? Заберуть нас, пісок викинуть, а наркотики... хто його знає, як із ними вчинять?!.. — він знову зітхнув, відсьорбнув кави. — Слід довезти пісок до України, а там можна і в міліцію, там уже своя міліція...

— Так, українська міліція нам швидше повірить, що ми взагалі-то пісок із Казахстану везли, а не зброю і наркотики... Особливо, якщо ми попросимо полковника Тараненка підтвердити, що ми кажемо правду.

— Не повірять нам, — холодно промовив Петро, але не було в його голосі ні відчаю, ні особливої турботи.

Він наче заспокоївся, бо збагнув, що так просто нам із цієї халепи не виборсатися. — Слід їхати далі, буцім ми нічого не відаємо. З Божою поміччю доправимо пісок, а там уже помізкуємо, як далі чинити...

Я присів навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Пив маленькими ковтками міцну гірку каву і поглядав на небо, що тремтіло під стукіт коліс. Пригадував початок своєї втечі-мандрівки. Вона й починалася з трьох бляшанок із наркотиками, які я прихопив зі складу «дитячого харчування», і завершується у вагоні, який везе із Кавказу «очерет іще крутіший» у білих мішках, захованих під мішками з піском. Уся ця містика із запахом кориці здавалася тепер дитячою казкою. «Матеріальні прояви національного духу...» — пригадав я слова полковника і гірко похитав головою. «Нічогенький собі полковник, — подумав я, — світла голова — перетворити двох абсолютно різних ідіотів-ідеалістів на команду рейсовиків, які супроводжують зброю та наркотики!»

Я подумки повернувся до наших розкопок біля укріплення. Був там і запах кориці, і мумія, яка пахла так само. У кишеньці рюкзака до цього часу лежав золотий хрестик і такий самий жовтий ключ, знайдені там, у піску. Ці знахідки були реальними. І годинник, який відшукала Галя. Усе це було нормально, все це не виходило за рамці нормальності. Навіть похорон майора Науменка був відносно нормальним. Але те, що відбулося потім? Викопування піску, завантаження його на самоскиди, пором «Нафтовик»? І полковник, який залишився вирішувати якісь надважливі справи у Красноводську, але обіцяв наздогнати нас по дорозі?

— Мені здається, Тараненко все це заздалегідь улаштував, — сказав я Петру. — Пісок — це міф! Нас просто в божевільню загребуть, якщо ми комусь почнемо розказувати про пісок, який здатний змінювати психологію людини... Ми вляпалися в кримінал...

— Ти не правий, — Петро перейшов на російську мову. — Хіба ти не пам'ятаєш, як казах-торговець ледве не подарував нам увесь свій товар? А гадаєш, я з тобою раніше, до цього, по-російському розмовляв би?.. Те, що ми не можемо науково пояснити загадку цього піску, ще не означає, що її не існує. Ми не науковці!

— Це точно, — гірко посміхнувся я. — Нас, скидається на те, вже пізно вчити...

— Ти дарма так, цинізм — це, напевно, найбільша біда нашого покоління, і якщо віра в пісок хоча б од цієї біди нас очистить, вже з’явиться надія на краще майбутнє для всієї родини.

— Віра в пісок?.. — повторив я.

— Та не пісок це, — Петро занервував і підвищив голос. — Це дух, розчинений у піску.

— Почекаємо, може, полковник усе ж таки з’явиться і детальніше розкаже. І про мішки з піском, і про інші мішки... — я повільно звівся на ноги.

Каву ми допили. Бажання спати не було ніякого, але й лишатися тут, у тамбурі, поруч із Петром, не хотілося. Мій нічний цинізм явно зачіпав його віру, і далі вести цю дискусію не було сенсу.

Повернувшись до купе, я заліз на свою полицю.

На столі досі горіла спиртова таблетка. Жінки спали.

Я повернувся на бік і наштовхнувся ребрами на щось чужорідне. Витягнув із-під підстилки пістолет і запхнув його до рюкзака.

62

Зранку я прокинувся під давно забутий звук — шепіт дощу. На тлі цього шепоту окремими розміреними ударами падали краплі води, яка сочилася крізь щілину в дерев’яному даху купе. Вітер поривами закидав дощ через проріз вікна досередини, і дрібні краплини падали мені на обличчя, але відчув я їх, тільки пробудившись. Провів долонею по щоках — наче вмився.

Я прокинувся останнім, усі решта вже не спали. Гуля сиділа поруч, на моїй полиці. Петро і Галя сиділи навпроти. Усе було як зазвичай, тільки вологий вітер час від часу намагався загасити палаючий примус, на якому стояв казанок.

Усі, крім мене, пили чай. Я всівся. Гуля прихопила казанок рушником і налила чаю ще й мені.

— Уночі Грозний проїхали, — повідомив мені Петро.

За чаєм я вибачився перед ним за свій нічний цинізм.

— Нічого, буває, — без образи відповів він.

За вікном маяла мокра зелень дерев, дахи будинків, путівці. Один із них біг якраз уздовж залізниці. Сіре небо нагадувало про осінь.

Потяг мчав, наче намагався втекти з-під дощу.

Повз нас пролетіла й залишилася позаду мокра платформа з приземкуватою одноповерховою спорудою вокзалу, «Станція Лабінськ». У двох вікнах цього вокзальчика горіло яскраво-жовте, тепле світло.

До мене раптом дійшло, що Кавказ лишився позаду. Ми ще спускалися з його пагорбів, скочувалися в рівнину, імені якої ми не знали. Але російські назви залізничних станцій, які проносилися повз нас, радували душу.

Я подивився на Петра — він теж утупив погляд у вікно. Його обличчя випромінювало царський спокій, в очі повернулася твердість і самовпевненість. Може, і минулої ночі в тамбурі він теж був спокійний і впевнений у собі? Це я психував, намагаючись знайти миттєвий вихід із ситуації, коли все стало зрозуміло. Це я, раптом відчувши себе зрадженим усім і всіма: і полковником Тараненком, і цим піском, і власним попереднім ідеалізмом, — намагався примусити Петра розділити зі мною моє розчарування й невіру. А він приніс мені каву та прочитав лекцію про шкоду цинізму. Але не було в моїх нічних словах цинізму. Принаймні мені зараз здавалося, що не було. Я і тепер міг би, напевно, повторити все те ж саме — моя думка за кілька годин сну