Читати книгу - "Пан Ніхто"

до отупіння робота: раз неможливо вистежити людину, треба стежити за поїздами.

Моє чергування почалося того ж дня. За двадцять хвилин до відходу прямого поїзда я опинився на сусідньому пероні серед групи, яка чекала міланського. Поміж пасажирів, які вже зайняли місце в купе прямого, Моранді я не знайшов. Не видно було його й серед тих, хто поспішав до перону з валізами й сумками. Підійшов міланський і затулив від мене все, отже, слід змінити перон. Але Моранді нема, і прямий одійшов без нього.

Другого дня історія повторилася. З тією відміною, що цього разу мій спостережний пункт був не на пероні, а в залі чекання біля кіоска з книгами й журналами. Моранді не з'являвся й протягом кількох наступних днів, тож я ледве втримався, щоб не влаштувати побіжну перевірку біля входу до «Зодіаку» чи на терасі «Сирени». Однак мистецтво чекання має свої правила. Якщо Моранді поїхав іншим поїздом, одна-єдина перевірка нічого не виявить, навіть того, що справді поїхав. А якщо таки не поїхав, можна по-дурному вклепатися.

Години і дні поза моїми «залізничними» чергуваннями минали нудно й обтяжливо поміж юрм туристів. Не знаю, що найбільше приваблює їх у Венеції, одначе коли я дивлюсь, як вони товпляться, в мене виникає почуття, ніби я спостерігаю панахиду. Місто гине. Руйнується цілком, до підвалин, повільно й невблаганно, від віку, від води і від тієї густої всепроникливої вологи.

Може, я з простаків, але коли ходжу серед усіх тих пам'яток, відчуваю не стільки велич минулого, скільки його минущість — поїдені, позеленілі фасади, з яких обвалюється ліплення, порепані стіни, вичовгані мармурові підлоги, що стрясаються од твоїх кроків. Руїна і гниль за тьмяніючою гарною зовнішністю, смерть, яка вгніздилася в цьому красивому тілі і дедалі більше роз'їдає його, аж поки не перетворить на голий кістяк. Взагалі радісні й веселі думки, цілком у дусі мого бадьорого настрою.

На восьмий день моєї «залізничної» служби нарешті одержую скромну винагороду за виявлене терпіння: за п'ять хвилин до відходу прямого поїзда Моранді з'явився на пероні з легкою елегантною валізою, в своєму кумедному капелюсі і набундючено покрокував повз вагони, неначе йшов не вздовж поїзда, а перед почесною вартою.

Цього разу за спостережний пункт я обрав буфет. Про всяк випадок дочекався, поки поїзд рушив, і пішов лише тоді, як переконався, що мій підопічний не зліз в останню мить. Моранді — ревнивець. А ревнивці здатні на найпідліші вчинки.

________

Денна спека пригасла, з боку Лідо повівав прохолодний морський вітер, і, поки я спускався широкими сходами до Великого каналу, несподівано відчув, що ще живу. Хода в мене легка, думки швидкі, і накопичене протягом цих днів напруження непомітно знизилося до норми. Не маю аніякого бажання виходити на пенсію і ледве стримуюсь, щоб не приєднатися до дітей, які витанцьовують навколо продавця морозива, і, аби наставити себе на розум, мушу повчально пригадати, що мені вже незабаром сорок.

Найважливіше, що я знову можу зосередитися, уникати небажаних думок про важкі речі й одганяти неясні передчуття та побоювання, які приходять саме тоді, коли їх найменше потребуєш. Одне слово, я годився для наступного діла.

А це було жіноче питання. За моєю гіпотезою, якщо Моранді лишили замість принади, то три бездіяльні тижні могли переконати когось, що принада не діє або їй нема на кого діяти. Вже те, що Моранді поїхав, підтверджує цю точку зору. А що стосується жінки, то вона навряд чи перебуває під постійним наглядом і, зрештою, фліртувати з жінкою завжди невинніше, ніж вистежувати чоловіка.

Флірт зовсім не мій фах, але через саму статеву приналежність я мав деякі поверхові відомості і з цього питання, отже, поки шукав потрібну адресу, знову повторював план дій. Потрібна адреса — то моя знахідка внаслідок тригодинного байдикування на пристані Палацу Дожів того вечора, коли Моранді і його приятелька поїхала на Лідо. То була вельми зручна адреса. Дама, — її звали, як стало відомо з побіжної перевірки, Анна Ферарі, — жила на найбільш гомінкій торговій вулиці Мерчеріа.

Коли я дістався до Мерчеріа, робочий день уже закінчився і довгу вузьку вулицю заповнили перехожі й цікаві. Оскільки тут бракувало кафе, я певний час також грав роль перехожого, а потім перейшов у категорію цікавих. Кілька разів мигцем озирнувся і переконався, що не став об'єктом спостереження. Я старанно вивчив асортимент якоїсь крамниці чоловічого одягу, далі — двох жіночого, потім ряд вітрин з біжутерією, парфумами й білизною. Мій погляд час од часу сягав вікна на другому поверсі одного будинку, старого й потемнілого, як і всі інші. Вікно ледь прочинене, і вітер напинав легеньку білу фіранку. Можна було припустити, що в даний момент дама перебувала вдома. Коли її остаточно заполонить нудьга, вона вийде.

Я вже вдруге вивчав парфумні витвори Жака Фата і Крістіана Діора, коли вікно зачинили. Невдовзі Анна Ферарі вийшла з дому. Вона була у світло-синій лляній сукні, досить короткій і досить вузькій, щоб не приховувати нічого, гідного уваги. Жінка пройшла повз мене, похитуючи стегнами, і, не глянувши на мене, поволі рушила вздовж вітрини. Ці вітрини вона, певно, розглядала двічі на день, але це не заважало їй зупинятися там і тут з непідробним інтересом. «її не важко купити», — говорив Любо. Це ще не так страшно. Особливо коли продажна особа така зваблива зовні. Не висока й не низька, не товста і не худа, жінка, яка йшла попереду, привертала увагу не тільки гармонією пропорцій, але і дисгармонією — особливо розмірами свого бюста. Вона, мабуть, до краю переконана, що на неї весь час дивляться, тому навіть коли роздивлялась на вітрини, не забувала прибирати таких поз, які підкреслювали б найістотніші обриси її будови.

Ферарі пройшла повз крамницю одягу й зупинилася перед вітриною з прикрасами. Я наблизився й також став. Жінка й не глянула на мене, втупивши очі у перстень з великим топазом.

— Зовсім непоганий аметист, — зауважив я неголосно, немов сам до себе.

— Топаз набагато кращий, — майже автоматично відказала жінка і лише тоді глянула на мене.

Я хотів щось сказати, але в цю мить почув за спиною привітний чоловічий голос:

— Анно!

На що дама відповіла так само привітно:

— Маріо!

Маріо ступив уперед і невимушено обняв Анну за стан, але вона для годиться відвела його руку, й обоє з-під самого мого носа подалися вулицею й стали на розі, жваво розмовляючи.

Я відразу зайшов до крамниці, показав на перстень з топазом і діловито запитав:

— Скільки?

Продавець не