Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося від стін тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється від камінців, де-не-де повкраплюваних у стіни і грунт. Вони мерехтіли, мов світляки. Якесь казкове, незрозуміле освітлення…

Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Круті стіни сходилися вгорі; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тільки одне — іти уздовж тунелю, куди б він не привів.

Обережно, легко ступаючи, дівчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очі цілком освоїлися з тьмяним освітленням підземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще більше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.

Тунель ішов майже прямо, без помітних поворотів. Він лишався все таким же широким, як і раніше, спочатку; тільки в окремих місцях його стіни сходилися трохи ближче, проте і в таких місцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем міг проїхати маленький легковий автомобіль.

“Хто викопав його, цей тунель? — міркувала Галя Рижко. — Адже ж не міг такий широкий підземний хід виникнути сам по собі. І грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи підземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!..”

На якусь мить вона навіть зупинилася, стискаючи гвинтівку. Втім — іншого шляху не було, лишалося тільки йти вперед і вперед. І гаяти час також не можна: заряд оксиліту в резервуарах на спині скафандра повільно, але невблаганно виснажувався.

Тунель повернув убік — і тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його коліно йшло праворуч і вниз, друге — ліворуч і помітно вгору. Куди йти? Галя розмірковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж ніяк не цікавило її. Значить — ліворуч і вгору!

Тепер тунель значно частіше повертав убік. І кожного разу він обходив тверді скелясті перепони, відступав від кам’янистих порід і заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмінною; і таким самим незмінним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. І Галя вже остаточно зрозуміла: так, це справді світилися невеличкі камінці, часто вкраплені в стіни, склепіння і грунт підземелля.

Не спиняючись, дівчина вийняла з пухкої, крихкої стіни кілька таких камінців і з цікавістю оглянула їх. Нічого особливого, хіба що світяться яскравіше, ніж звичайна гнилушка. Гаразд, потім роздивимося, покажемо Вадимові Сергійовичу, Миколі Петровичу… якщо пощастить вибратися з цього підземного ходу, звичайно! Галя поклала камінці в похідну сумку, яка висіла в неї при боці. І зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не відчуває ваги переносного радіопередавача, який був прикріплений ремінцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.

Тільки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому відчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв’язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. І друга думка, ще досадніша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповісти про те, що трапилося… Ван Лун, напевно, відразу ж таки відшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору… і нікуди не треба було йти з провалля, треба було сидіти там, викликати допомогу по радіо! А вона вирушила в непотрібну мандрівку, невідомо куди, невідомо навіщо… І тепер Галя десь під поверхнею Венери. Товариші, мабуть, шукають її там, нагорі, а передавач лежить у проваллі, і вона нічого не може сповістити про себе… Яка дурниця, яка необачність!

Ну що ж, ще не пізно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до передавача. Він лежить у проваллі, він зірвався під час падіння. Ясно, вона не могла загубити його в тунелі, вона відчула б, як передавач падає. Він там, там, у тому місці, звідки почалася її мандрівка тунелем! Назад, Галинко, мерщій! Дорогу вона пам’ятає, тунель роздвоювався тільки один раз, заблукати не можна, це ж бо зовсім не лабіринт якийсь.

Але цієї миті тишу, яка досі панувала в тунелі, порушили далекі загрозливі звуки. Вони долинали звідти, звідки прийшла Галя Рижко. Дівчина тривожно прислухалася. Так, сумнівів бути не могло! Вона чула люте сопіння потвори, від якої тікала там, на поверхні. Ці звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнішими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радіопередавача був відрізаний! І залишатися тут також не можна, в тунелі немає де сховатися. Треба тікати. Куди? Чи не все одно? Головне — уникнути зустрічі з потворою!

Галя кинулася бігти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об каміння і коріння, що виступало з грунту, кілька разів вона майже впала. Проте дівчина бігла далі й далі, на мить зупиняючись тільки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребінцями.

І щоразу вона чула ті ж самі звуки — тепер вони не наближалися, хоча й не віддалялися. Відстань між нею і твариною не змінювалася. Потвора не відставала, хоч Галя тікала від неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслідувала дівчину? А може — і це також було цілком можливим! — просто поспішала норою до свого лігва? Хто міг знати це? Галі лишалося тільки бігти й бігти: можливо, що десь виявиться вузьке відгалуження чи бокова печера, тоді можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї… чи лягти за крупним камінням, якщо воно попадеться по дорозі… а якщо заритися в пухкий грунт?.. ні, вона не встигне, не встигне!..

Тисячі думок мелькали в голові Галі, одна фантастичніша за другу; проте всі ці думки були нездійсненними. Сховатися, причаїтися в тунелі не було де; рятуватися без кінця, тікаючи, дівчина також не могла, в неї вже підломлювалися ноги від утоми, вона прискорено дихала широко відкритим ротом. Уже кілька разів Галя спинялася і відпочивала, притулившись до стіни. І кожного разу вона з жахом помічала, що відстань, яка відділяла її від потвори, зменшувалася: хрипле сопіння тварини стало гучнішим. Галя кидалася знову бігти, але сил залишалося дедалі менше й менше. Автоматична гвинтівка в її руці помітно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хіба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звісно, ні. І, стискаючи гвинтівку, дівчина бігла далі, вже нерівними кроками, раз у раз спотикаючись.

Сяючі камінці пробігали повз неї назад, то зливаючись у довгі світлі смужки, коли