Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

побачити левів. Проходячи повз акваріуми, розповідає Кортасар, «я проминув банальних риб і натрапив на аксолотля». І завершує: «Я дивився на нього годину і вийшов, не здатний ні на що інше». Те саме сталось зі мною в Патцкваро, от тільки я споглядав його не годину, а ціле пообіддя, і кілька разів вертався. Але була там річ, яка вразила мене більше, ніж сама тварина — то було пришпилене до дверей оголошення: «Продається сироп з аксолотля».

Ця неймовірна дійсність досягає своєї максимальної насиченості на Карибах, які, строго кажучи, простягаються (на півночі) до півдня Сполучених Штатів, а на півдні — до Бразилії. Не думайте, що це експансіоністська маячня. Ні, Кариби — це не лише географічна область, як, звісно, думають географи, це дуже однорідна культурна територія.

На Карибах до споконвічних елементів первісних вірувань і магічних уявлень, що передували відкриттю, додалось рясне розмаїття культур, які в подальші роки злилися в магічному синкретизмі, мистецьке значення і власний творчий потенціал якого є невичерпними. Африканський внесок був примусовим і обурливим, але щасливим. На цьому перехресті світу викувалось відчуття свободи без меж, дійсності без Бога і закону, де кожен відчував, що може робити, що захоче без жодних обмежень: розбійники на ранок ставали королями, дезертири — адміралами, повії — жінками губернаторів. І навпаки.

Я народився і виріс на Карибах. Я знаю тут кожну країну, кожен острів, і, може, звідси моя фрустрація через те, що ніколи я не придумав і не спромігся зробити нічого, що було б дивовижнішим, ніж сама дійсність. Найбільше, що я міг зробити — це транспонувати її поетичними засобами, але немає жодної лінії у жодній із моїх книжок, яка б не коренилася в реальній події. Однією з цих транспозицій є тавро свинячого хвостика, яке так непокоїло родину Буендія в романі «Сто років самотності». Я міг би вдатись до якогось іншого образу, але подумав, що страх перед народженням дитини зі свинячим хвостиком мав би мати найменшу ймовірність збігу з реальністю. Утім, щойно роман почав робитися відомим, у різних місцях Америки з’явилися сповіді чоловіків і жінок, які мали щось схоже на свинячий хвостик. У Барранкільї в газетах з’явився юнак: він народився і виріс з таким хвостиком, але ніколи цього не розказував, доки не прочитав «Сто років самотності». Його пояснення було ще дивовижнішим, ніж хвостик. «Ніколи не хотів казати, що я його маю, бо соромився, — сказав він, — але тепер, читаючи цей роман і слухаючи людей, які його прочитали, я зрозумів, що це щось природне». Трохи пізніше один читач прислав мені вирізку з фотографією дівчинки з Сеула, столиці Південної Кореї, яка народилася зі свинячим хвостиком. Всупереч тому, що я думав, коли писав роман, дівчинці з Сеула відрізали хвостик і вона вижила.

Проте найважчим моїм досвідом письменника була підготовка «Осені патріарха». Майже десять років я читав усе, що потрапляло мені до рук, про диктаторів Латинської Америки, і зокрема Карибського регіону, для того, аби книжка, яку я збирався написати, якнайменше нагадувала реальність. Кожен крок був розчаруванням. Інтуїція Хуана Вісенте Ґомеса була значно проникливішою, ніж справжня здатність передбачення. Доктор Дювальє на Гаїті наказав винищити в країні чорних псів, бо один із його ворогів, намагаючись порятуватись від переслідування тирана, вислизнув зі своєї людської подоби і обернувся на чорного пса. Доктор Франсія, авторитет якого як філософа був настільки великим, що він удостоївся монографії Карлайла, зачинив Республіку Параґвай, наче то був дім, і залишив відчиненим тільки одне вікно, через яке надходила пошта. Антоніо Лопес де Санта Анна поховав свою власну ногу на пишному похороні. Відрубана рука Лопе де Аґірре декілька днів пливла униз рікою, і ті, хто бачив, як вона пропливає, тремтіли від жаху, гадаючи, що навіть у такому стані ота смертоносна рука може розмахувати кинджалом. Анастасіо Сомоса Ґарсія в Нікарагуа мав на подвір’ї свого дому зоопарк з клітками на два переділи: в одному були дикі звірі, а в іншому, відділеному лише залізними ґратами, сиділи під замком його політичні вороги.

Диктатор-теософ Сальвадору Мартінес наказав обтягнути червоним папером усі вуличні ліхтарі в країні, аби здолати епідемію кору, і придумав вагадло, яке звішував над їжею, аби упевнитись, що її не отруєно. Пам’ятник Морасану, який досі стоїть у Теґусіґальпі, насправді є пам’ятником маршалу Нею: офіційна комісія, що їздила по нього до Лондона, вирішила, що дешевше купити цю забуту на складі статую, ніж замовляти виготовлення справжньої статуї Морасана.

Загалом кажучи, ми, письменники Латинської Америки і Карибів, мусимо визнати, поклавши руку на серце, що дійсність є кращим письменником, ніж ми. Нашим призначенням, і, можливо, нашим блаженством, є намагатись скромно її наслідувати — так добре, як тільки ми можемо.

1 липня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Мій особистий Гемінґвей

Я відразу впізнав його, коли одного дня у дощову весну 1957 року він з дружиною Мері Велш походжав паризьким бульваром Сен-Мішель. Він ішов протилежним боком вулиці в напрямку Люксембурзького саду і мав на собі дуже зношені джинси, картату сорочку з «шотландки» і бейсболку. Єдине, що, здавалось, було не його, це маленькі круглі окуляри в металевій оправі, які робили його схожим на дочасного дідуся. Йому сповнилось 59 років, і був він здоровенним і надто помітним, але не створював враження брутальної сили, як, без сумніву, цього хотів би, бо мав вузькі стегна і трохи кістляві ноги над грубими черевиками лісоруба. Він здавався таким живим серед лотків з уживаними книгами і юного потоку з Сорбонни, що неможливо було уявити собі, що до смерті йому лишилося всього чотири роки.

На якусь частку секунди — як зі мною буває завжди — я почувся розколотим між моїми двома супротивними ремеслами. Не знав: узяти в нього інтерв’ю для преси чи просто перейти на другий бік проспекту, аби висловити йому моє безмежне захоплення. Однак для обох намірів існувала одна і та сама велика перепона: тоді я говорив такою ж зачатковою англійською мовою, якою продовжував говорити завжди, і не був дуже впевнений в його іспанській мові тореадора. Тож не зробив ні цього, ані того, аби не зіпсувати ту мить, а склав долоні рупором, як Тарзан в джунглях, і закричав з одного боку вулиці на другий: «Мае-е-е-естро». Ернест Гемінґвей зрозумів, що серед