Читати книгу - "Промінь"

наші батьки, перше покоління, нічого не розповідали нам про навігаційну рубку на борту. Де взялося додаткове джерело енергії. Де ділася Нова Земля…»

— Що там? — жалібно запитала Марго. — Де мій телефон? Я маю право…

Денис мовчки похитав головою.

Коли він закінчив читати, рівень осмисленості на кораблі опустився до п’ятнадцяти відсотків. «Нікому не подобається бути іграшкою», — сказав дядько Роберт, і був цілком правий.

Еллі не було в офісі. Марго дивилася на Дениса й чогось чекала.

Він мовчки похитав головою. Перевірив, чи надійно вона прив’язана. Глянув на нерухомого Славіка і вийшов, залишивши цих двох наодинці.

Він знайшов Еллі коло басейну. Вона сиділа, обхопивши себе за плечі, трясучись, дивлячись на пару над водою.

— Ми спалилися, — сказав Денис. — Наші пупси здогадалися, що ними маніпулюють.

— Це не ми, а вона.

— Марго вже досить покарана. Повноліття зустріне в колонії суворого режиму…

— Я про Лізу.

Вони довго мовчали, майже годину. Ставало темно й прохолодно.

— Ти залишив їх без догляду, Марго відв’яжеться і вб’є Славіка, — сказала Еллі.

— Еллі, як ти думаєш, Ліза — людина чи програма? Після всього цього — хто вона?

— Мені однаково. Я хочу додому.

— Я теж.

Стояла повна, абсолютна, безвітряна й неприродна тиша. Ні цикади, ні цвіркуна, ні шереху листя.

— Це ж наш колективний портрет, — сказав Денис. — Чудовисько, зліплене з інформації… з брехні. Зі жмутками смердючої вовни. Це вона правду про нас сказала.

— Якої вовни, що за маячня, ми… Ми не зробили нічого поганого. Це Марго. Якби не вона…

— Я поставив умову — людська жертва в енергетичному відсіку. Мені здавалося, що це прекрасна ідея.

– І вона була прекрасна! Усе вийшло!

— Якби Ліза не втратила свого Ґреґа, вона стала б іншою людиною. Народила б дітей… пишалась би їхнім високим місцем у рейтингу… перестала б розповідати свої казки…

— Тобто ти точно повірив, що вони люди, — безнадійно сказала Еллі. — Ден, я більше не можу. Мені страшно.

Він подолав спокусу обняти її за плечі.

* * *

Марго тяжко трудилася весь той час, що його не було в офісі, але нічого не досягла: кабель був міцний, а Еллі в’язала намертво. Голограма над столом, як здалося Денису, дещо поблякла. Осмисленість на кораблі знизилася до тринадцяти відсотків; напевно, Марго могла вже й не старатися. Перемога була в неї в кишені.

Денис узяв пляшку води, став переливати в заварювальний чайник — напоїти Славіка.

— Ти так нічого й не зрозумів, — сказала Марго. Їй хотілося з кимсь поговорити.

— То поясни мені.

— Чорна куля завжди має фору. Чорна куля означає жертовність. Синя означає гармонію. Червона — сильну волю, і жовта куля — самопізнання. Ти що, нічого не читав? Я ж підкинула тобі коробку…

Не слухаючи її, Денис із чайником підійшов до Славіка, опустився поруч на підлогу…

Славікові очі здригнулися. Прояснилися. Він хрипко застогнав і спробував виштовхнути з горла слово, але замість звуку з’явилася піна на губах.

— Мовчи! — зі страхом викрикнув Денис. — Не говори! Не можна!

Славік цього разу став жадібно пити, ковтаючи воду й важко дихаючи. У Дениса з’явилася боязка надія:

— Виживи, Славочко. Залишилося чотири дні. Прийде допомога. І… перемога буде наша. Ми дамо нашим пупсам мотивацію, мету, сенс… Придумати б ще, як…

— В…ійна, — прохрипів Славік.

— Що ти сказав?!

Але Славікові очі вже знову закотилися, оголивши каламутні білки.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Промінь ліхтарика вихоплював з темряви крісла, стенди, старі рами із забутими в них полотнами: Прибуття. Канон. Босі люди на зеленій галявині.

У рубці не працювало автоматичне прибирання. Вентиляція зволожувала повітря, залишаючи характерний запах. Багато годин вони провели в цьому залі з Ґреґом — пліч-о-пліч, у сусідніх кріслах, це були важкі, трагічні, щасливі дні, повні сенсу, любові й надії.

Ілля підняв ліхтар вище. Йоко підійшла до центрального пульта, намагаючись не наступати на сміття на підлозі; серед усіх, хто повірив Лізі, вона єдина була фахівцем-кібернетиком. Ілля й Ліза могли їй допомогти хіба що морально.

— Нічого поки що не вмикаємо, — пробурмотіла Йоко. Розгорнула свій портативний екран і заглибилася в роботу, поглядом переміщуючи дані, зрідка додаючи голосові команди японською, так уривчасто й сухо, що здавалося, ніби вона свариться.

— Нетривіальне інженерне завдання, — сказав Ілля неприродно веселим голосом.

— Поки що нічого не говорімо.

— Лізо, дитинко, я благаю тебе… Я пішов з тобою здебільшого для того, щоб ти не наламала дров.

— Не базікай, будь ласка. Мовчки полічи до ста.

— Вибач… Ти не хотіла б бути моєю дружиною? — він піймав її здивований погляд. — Хоч би на якийсь час…

— Ні, не хотіла б, мені прикро тебе засмучувати.

— Я не засмутився… Тобто, звісно, так… Отже, ми відімкнемо штучний інтелект, зберігши системи життєзабезпечення… і ти певна, що це працюватиме…

— Обов’язково.

— Як цікаво, — промовила Йоко. — Тут часова шкала… Лізо, пам’ятаєш, одразу після Аварії ми в якийсь момент пішли на повну автономку? Можеш нагадати точний час, по бортовому, коли ми перемкнулися?

Ліза не встигла відповісти.

Раптом загорілося світло, одночасно сильно завила вентиляція. Затупотіли ноги в перехідній камері, роз’їхалися двері. Ілля стражденно поморщився:

— Ну, все…

— Що відбувається?! — перша в рубку ввірвалася, на Лізин подив, Софі. — Ви здуріли?! Ви справді намагаєтеся вимкнути Промінь?!

Від людей на порозі рубки пахнуло люттю — і страхом.

* * *

— Позбавлення кванта прав можливе тільки за одностайної ухвали екіпажу.