Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

як у суді; ніде немає стільки способів йому приховатися… ніде немає стільки мотивів посилити відповідальність і увесь тягар спільної думки обтяжити, так би мовити, над єдиним чолом»[445].

Висновок про належність суду до виконавчої влади М. М. Сперанський намагається обґрунтувати цитатою з У. Блекстона: «Влада виконувати закон належить лише королю. В усіх судах король має завжди бути присутнім, але, оскільки забезпечити цього не можливо, він себе репрезентує своїми суддями, влада яких є лише еманацією королівської влади»[446]. Утім, М. М. Сперанський обстоював позицію, що монарх не мусить особисто розглядати судові справи[447]. У своєму пізнішому творі 1809 р. М. М. Сперанський зазначає, що монарх, будучи джерелом усіх трьох влад, не може безпосередньо керувати ними. Для цього вводиться четверте установлення. Імовірно, йдеться про органічні закони або Конституцію[448].

Судову владу «пізній» М. М. Сперанський продовжує розуміти як похідну від виконавчої: «…влада судова… відновлює закон у його силі, тобто приводить його до виконання»[449]. Впродовж свого життя М. М. Сперанський вже не зміг піднестися над таким обмеженим розумінням судової влади. У лекціях з юриспруденції, які він читав цесаревичу Олександру Миколайовичу 1836–1837 рр., уже зовсім не йдеться про окрему судову владу, яка розчиняється в управлінні[450].

Такі погляди на судову владу повною мірою проявилися в процесі кодифікації законодавства Російської імперії в 1820-х рр., де, окрім М. М. Сперанського, провідну роль відіграв його соратник М. Г. Балуг’янський. Зберігся його маловідомий, але унікальний для свого часу проект під назвою «Риси судового устрою»[451], датований 1828 р. У проекті М. Г. Балуг’янський наполягав на повному відокремленні судової влади від урядової та гарантіях невтручання губернської адміністрації в здійснення судочинства, неприпустимості перегляду судових рішень у адміністративному порядку. Виконання судових рішень покладалося не на поліцію, а на судових приставів. Реформування прокуратури передбачало її віднесення виключно до судової системи і позбавлення її функцій загального нагляду. М. Г. Балуг’янського не влаштовувала система формування суддівського корпусу. За проектом, виборні й призначувані судді за невеликими винятками мали обіймати свою посаду довічно. Передбачалися системні зміни судоустрою. Попри залишення елементу становості йшлося, передусім, про вдосконалення механізму перегляду судових рішень. Як зазначає М. М. Коркунов, саме на пропозицію щодо присвоєння Сенату виключно функцій касаційної інстанції Таємний комітет звернув свою основну увагу й зовсім оминув принциповіші питання[452], що підтверджує наш висновок про загальний занепад ідей судової влади в політичній думці Російської імперії.

Разом з тим табу на вживання терміна «судова влада» у законодавстві не було накладено, що убачається зі Зводу законів Російської імперії, упорядкування якого здійснене багато в чому завдяки зусиллям М. Г. Балуг’янського. Засади судової влади закріплено в другому томі Зводу законів. Тут ідеться не про поділ влад, а лише про класифікацію державних органів. Згідно зі ст. 12 за предметами відомства присутствені місця і влади в губерніях поділяються на урядові, казенні, судові й поліцейські. Судові місця поділяються на цивільні й кримінальні, загальні та особливі. До судових місць не зараховували розправи й поліцейські суди, які належали до «місць поліцейських»[453].

Повноваження губернської адміністрації в «колосудовій» царині, що були спершу сформульовані в Установах для управління губерній і згодом розвинуті подальшим законодавством, у Зводі були згруповані під назвою «справ судового управління». Ст. 276 т. II Зводу законів відносила до цих справ затвердження губернатором певних категорій вироків кримінальних палат, повітових та совісних судів, присудів поліції, доповнення слідств у відповідних кримінальних справах, нагляд за їх рухом у судах тощо[454]. Аналогічно ст. 320 закріплювала компетенцію губернського правління у справах судового управління, серед яких фігурували справи про безспірні стягнення; розгляд окремих скарг на суди за повільність та зволікання; питання описів та арешту майна; справи про конкурси та посередницькі комісії; нагляд за органами опіки, тюремною поліцією тощо[455], розгляд спорів про підсудність між судами нижньої ланки[456].

Видання Зводу законів збіглося за часом з остаточною інкорпорацією української судової системи загальноімперською. Іменним указом від 30 жовтня 1831 р. як захід з ліквідації наслідків польського бунту 1830 р. передбачалося приведення судової системи західних губерній до засад, визначених «Установами для управління губерній»