Читати книгу - "Донор для небіжчика"

і… і Гера полегшено зітхнув, вона не глузувала з нього; її погляд був привітний.

Це Геру підбадьорило:

— Ми хотіли б познайомитися з вами. Погуляти… може сходити в кіно, поїсти морозива. А потім… ну, не знаю… Якщо хочете, покатаємося на Чортовому колесі. Складете нам компанію?

Дівчина посміхнулася (невже вона погодиться?) й запитально глянула на подругу.

— А де ж твій приятель? — поцікавилась вона; Гера не міг відірвати очей від її посмішки.

— Ну, він… дуже сором’язливий, розумієш? — Їх погляди зустрілися знову, і Гера тільки зараз помітив наскільки ця незнайома сіроока дівчина схожа зовні на Анжелу (подружку Марини, з якою він познайомився на початку навчального року, коли вони з Алексом прогулювали шкільні заняття в цьому ж парку). Але вона була значно симпатичнішою за Анжелу. Ні, вона була просто красунею!

— Он він стоїть, — Гера показав на Алекса, що стояв метрів за тридцять і робив вигляд, що знайомство його зовсім не стосується.

— Забавний, — посміхнулася сіроока дівчинка. — Тобі, напевно, дуже весело з таким другом, — і знову глянула на Алекса.

Ось-ось мав наступити вирішальний момент, коли все остаточно вирішиться.

— Покликати його? — Гера страшенно хвилювався, у нього навіть перехопило подих. Та що це з ним!..

Вона, теж зніяковівши, злегка прикусила нижню губку, але вже наступної миті з її погляду Гера зрозумів, якою буде відповідь. Вона вагалася секунду-дві, знову глянула на подругу, що сиділа з байдужим виглядом (ну хіба не пара Алексу!), й кивнула.

Йому вдалося!

— До речі… мене звати Гера… — щасливо випалив він. Алекс тепер міг і почекати. — А тебе? — і, спохватитись, повернувся до її подруги. — І те…

Та перестала розглядати свої туфлі, різко підняла голову і пронизливо засміялася. Гера відсахнувся від лавки. Її очі почорніли і глибоко ввалилися; з перекошеного в реготі рота визирали схожі на обгорілі сучки зуби.

— А ти вгадай!.. — проскрипіла повненька подружка нестерпно різким і таким уже знайомим голосом. — Угадай, як мене звуть!..

Від жаху Гера глухо скрикнув і кинувся бігти з усіх сил від лавки.

Алекс, нічого не розуміючи, безпомічно дивився йому вслід…

КЛАЦ!..

Цей випадок, серед ряду інших, пов’язаних із відвідуванням фотосалону влітку 1980 року, де за дверима з олімпійським ведмедиком і тріщиною в склі робив знімки дивний фотограф, став для Гери останнім. Видіння більше його не переслідували, і незабаром він про них забув. Усе це залишилося десь там, за далеким мрячним порогом. Чого не буває в дитинстві…

Це минуло.

Але не назавжди, бо було частиною його майбутнього, а те, що належить майбутньому, завжди повертається — непорушна істина. І повернулося, через п’ятнадцять років — терпляче дочекавшись його в тому часі, якому належало.

І частина його це знала…

КЛАЦ!..

— Я одразу зрозуміла, що він ненормальний, — сказала повненька дівчинка своїй сіроокій подрузі, що задумливо дивилася вслід Гері.

Гера…

— Ні, я так не думаю, — повільно відповіла друга. — Щось трапилось.

— А я, тобі кажу — він утік із психлікарні, Карино…

КЛАЦ!..

Розділ 6
Місто вночі (III)

20 жовтня, середа, 00:59 ночі

…Коли металеве нутро сміттєпроводу видало гуркіт падіння чогось великого і твердого, десятилітній Артем Різь мимоволі відсахнувся від бака, в який за секунду полетіли… людські голови.

Одна…

Друга…

Третя…

Загалом їх було п’ять.

Вони падали на дно бака, мов качани гнилої капусти. Дивний тупий звук відбивався від тонких металевих стінок посудини. Четверта і п’ята голови забризкали стіни маленького вузького приміщення бурими згустками крові. Потім усе миттєво закінчилося, і наступила багатозначна тиша.

Худорлявий хлопчик у брудному старому одязі спочатку думав покликати когось, правда, не розраховуючи, що його почують у такий пізній час (а що зробила б мама?). Він залишився на місці, продовжуючи дивитися на те, що вилетіло з труби сміттєпроводу.

Залиті кров’ю і ще чимось голови були схожі на дивовижні переспілі плоди якогось Химерного Дерева з фантазій душевнохворого.

Він потупцяв на місці, не знаючи що робити, але врешті перемогла звичайна дитяча