Читати книгу - "Захребетник"

не буде сочитися тонкою цівкою, а хльосне бичем, і в льоху запанує пекельна лазня.

По одній трубі неквапом ішов пацюк. Дебелий, жирнющий пацюк, король недоїдків, згусток скаженої нахабності. Хвіст, голий і рожевий, волочився за пацюком, немов злодюжка, який пропився дощенту, — за портовою повією. Зиркнувши налитими кров’ю очима, пацюк зник у кутку, в щілині між стіною та стелею.

Підлога студила ноги. Але якби в льоху було щось їстівне, цей холод не зберіг би продукти. Вологість, гнилизна, судомний морозець від ступнів до колін — глуха теплінь, що ніби обмотала голову мокрим рушником. Над головою, майже торкаючись волосся, гойдалася тьмяна лампада на шнурі.

Лампаду хтось приладнав у клітину зі сталевих прутів.

Щоб не втекла.

— Сон, — мовив Фортунат Цвях, мерзлякувато переступаючи з ноги на ногу.

— Еге ж, — погодився Матіас Кручек. — Чужий сон.

— Не годиться стільки пити…

— Еге ж…

— І спати де попало — теж…

— Еге ж…

Приват-демонолога ніби заплішило на отому «еге ж…» Звук клекотав у горлі, немовбито полоскання від ангіни. Кручек розумів, що відбувається, знав, що боятися нема чого, але все одно не міг позбутися нервової хрипоти. Підвищена чутливість Фортуната, залученого до Парної Дюжини, хміль, що розмив деякі загати у свідомості, випадковий резонанс аури — тисяча причин знайшлася би для того, аби два маги вищої кваліфікації, заснувши на цвинтарі, попали наче в пастку миш, — прямісінько в чужий сон.

У видиво того, хто спить неподалік.

На жаргоні чарівників це називалося «бічним зальотом», а офіційною мовою Високої Науки — ефектом Морфініда.

— Ходімо звідси?

— Еге ж, зараз… Розігнався. При зальоті треба оглядітися. Якщо необачно розірвати зв’язок, можна попсувати ауральні липучки. Потім рік відновлюватися, полин із багном запарювати…

— Не хочу я тут оглядатися…

— То й не пив би стільки…

— А ти не наливав би…

Хотілося сваритися. Навіть побитися про всяк випадок. Льох наводив таку глуху та безпросвітну тугу, що вона вимагала виходу. Маги ледве стримувалися від підштрикування та образливих вихваток. На щастя, чудово розуміючи, звідки береться цей щиросердний бруд, обидва намагалися триматися в рамцях пристойності.

— Ходімо, чи що?

— Еге ж…

Льох був невеликий: десять кроків завдовжки, сім — завширшки. Його стіни мали три прорізи: правий, де згущувалася пітьма, лівий, звідки смерділо особливо сильно, і центральний, де горіла ще одна лампадка. Не бажаючи зв’язуватися з темрявою та смородом, маги рушили на світло.

Незабаром вони пошкодували про свій вибір.

Другий погрібець був суцільно завалений мотлохом — скидався на братську могилу занедбаних речей. Дивний візок на двох колесах, схожий на дохле теля здутий диван-небіжчик, рване взуття. Вузька лежанка на коліщатах, зроблена із заліза, — поза сумнівами, інструмент для катувань. Щербаті ящики, про які поет сказав би: «кістяки трун». Гори паперу — вільгого, пухкого. Темні знаки письмен кишіли хробаками. Шпагат, мокрий і волокнистий, стягував стоси, але вони розповзалися, виверталися з пут. Навіть перетворившись на кашу, папір прагнув геть, на волю.

Було важко зрозуміти: речі викинуто чи їх зберігають про запас?

Невизначеність хихотіла з темних закапелків.

«Пусте, — шепотів мисливець на демонів. — Ну, запах, труби, пацюки. Мотлох горою. Лампада в клітчині, ліжко з металу. А примари ці — дрібниця. Не геєна, зрештою! Не Поле Голок!..»

Він дурив сам себе.

Краще б уже Поле Голок.

Не порадившись із Кручеком, венатор повернув у той бік, звідкіля несло смородом. Фортунат проминув малюсінький передбанник, де спершу спіткнувся, а там і вдарився лобом об підступну трубу, що таїлася під низьким прикілком, та опинився в третьому льосі. Тут панував морок. Нога заковзала, маг замахав руками, шукаючи рівновагу, ступнув назад і вперся спиною в стіну…

Тихий ляскіт.

Світло.

Замість лампадки зайнялася довга штуковина, схожа на гомілкову кістку Охрімана-полум’яника. Промені штуковина випускала неприємні, з мертвецькою синявою.

— Пш-ш… хр-рр… пшш-шл т-ти нах-хр…

У кутку на купі розмоклого паперу спав якийсь волоцюга.

Кволий, скоцюрблений чоловічок поворухнувся й стулив ноги в подертих черевиках. Намагаючись зберегти тепло, щільніше загорнувся в сукняний плащ. Насунув нижче брів плетеного каптурика з дірою на тім’ячку, втяг голову в плечі. Поряд зі сплячим валялася порожня сулія.

Із горлечка тхнуло сивухою.

Пацюк — чи то старий знайомий, а чи новий, хто його знає? — шмигнув над чоловічком та помчав далі по трубі. Навіть пацюкові не хотілося тут затримуватися. Фортунат мимохіть позаздрив гризунові. Він відчував: огляд, доконечний для безпечного розриву зв’язку, ще не закінчився.

— Хр-р… н… наволоч-ч…

Волоцюга сів.