Читати книгу - "Поїзд, що зник"

будинок здали у тридцять четвертому році, якраз, коли правительство з Харкова переїхало. Ну, а за нинішніми нормативами не положено їм було на чергу ставати. Кажуть - діждетесь онуків, щось там подумаємо. Але не було б щастя, так нещастя допомогло. Чоловік тяжко захворів і то так, що рік його вдома не було. Все по лікарнях, та по лікарнях. Сім’я дуже переживала, жінка аж почорніла. А потім раптом раз - і переїхали! В один день отак. Речі склали, навіть ремонту не робили. І вперед! Нам казали, що у чоловіка знайшли такий діагноз, що йому окрема площа положена. Так їм одразу дали аж дві двокімнатних - одну старим, другу дітям. Ну, молодь зразу свою обміняла на дві окремих. Напевно, вже і весілля відгуляли. А сюди після ремонту заселилися оті професори.

- Правду кажете, товариші, - погодився я. - Ніколи не знаєш, де згубиш, а де знайдеш. І що ж отой… ну, котрий хворів… як він, точно помер?

- Помер. Але в новій квартирі, - всі три бабусі синхронно тяжко зітхнули.- Казали люди, що його з лікарні на носилках принесли і десь через кілька днів вже й винесли, але в труні. Ви ж мусите знати, хоч і молодий, що зараз лікарям краще, щоб хворий вдома помер, бо їх тоді начальство не б’є за високу смертність. От вони безнадійних і виписують. Хоча - так може й краще.

- Але якщо це на новій квартирі було, то ви звідки знаєте?

- А на завод повідомили! Аякже! Некролог повісили з фотографією. Все, як належить.

- З якою фотографією? Я ж цим по профспілковій лінії займалась. Із особової справи карточка кудись поділась, а у дружини просити незручно було. Так і вийшло, що висів некролог без портрету. Тільки текст: “від важкої і тривалої хвороби”…

Ми ще трохи пофілософствували на теми життя і смерті, я уточнив номер квартири, в якій жив слюсар, котрому не пощастило, а його сім’ї - навпаки, дізнався навіть прізвище, ім’я і по-батькові, після чого я ввічливо подякував бабцям і через парк поплентався до станції метро Жовтнева. Я йшов і думав, що хтось тут добряче наплутав: чи мій друг Борис, чи його волгоградські колеги-психіатри, чи сам хворий на прізвисько Максим Горький. Бо й справді - хто повірить у те, що людина, яка давно і надійно померла, та ще й у себе вдома (що виключає варіант плутанини із бренними останками), через чотири роки виринає з того світу за тисячу кілометрів від місця поховання. На додачу - забуває всі обставини власної хвороби та передчасної смерті. Бо у те метро він же сів, коли вертався з роботи, а не з лікарні. Маю великі сумніви аби за всю історію світової медицини був зафіксований бодай один такий випадок.

А звідси висновок: нехай у чекістів голови болять від їхніх проблем, а з мене вистачить власних. На тому й порішив.

На жаль, вже наступного ранку я вкотре пригадав геніальну фразу з мого улюбленого Ярослава Гашека: “Бойові дії розгортались, як належить, аж тут втрутився генеральний штаб”. В моєму житті роль генштабу цісарсько-королівської Австро-Угорської армії з успіхом виконував наш замполіт.

Так ото ж. Одразу після оперативки, коли всі службові справи було обговорено, оце одоробало встало і виголосило:

- Прошу щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої ніяких оперативно-розшукових та слідчих заходів не проводити і не призначати.

Потім зробив значущу паузу і пояснив:

- Є директива, що ми таки зобов’язані проводити у себе в підрозділах політзаняття. Ніякі посилання на службові справи не будуть братися до уваги. Зате ухиляння від політзанять впливатиме на ваші службові характеристики.

З-за моєї спини почувся виразний шепіт Старого:

- Сирота, заткнись, бо язика вріжу!

Якби я промовчав, а я слово честі збирався промовчати, то не вскочив би у найбільшу у своєму житті халепу. Тим більше, що обидва наші начальники - і Генерал, і Полковник - раптом почали посилено дбати про красу своїх нігтів - звідки це у них, інтелігентів у першому поколінні? Однак наш штатний придурок першим почав:

- У вас запитання, товаришу Сирота?

Він що - телепат? Вже чужі думки читає? Ну, постривай!

- Аякже, товаришу підполковник, не без того. Скажіть, кримінальний елемент теж зобов’язаний виконувати оту саму директиву, на яку ви посилаєтеся?

- Не зрозумів, товаришу Сирота.

- Пояснюю, товаришу підполковник. Мене цікавить: чи кримінальний елемент щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої не буде шманати по кишенях у транспорті, займатися розбоєм, чистити квартири і так далі, а, наслідуючи нас, ментів, сидітиме по “малинах” і уважно вивчатиме останні рішення Ростовського східняка?

Настала така тиша, що було чутно, як хтось чхнув під брамою Святої Софії на тому боці площі.

- На правду, - не втримався хтось, уже з наших.

До замполіта нарешті почало доходити, що я ляпнув щось таке… але, на щастя, не встигло дійти. Бо наш Генерал підскочив і ревонув, як на стройовому огляді: “Товариші офіцери!”

Ми теж підскочили.

- Усі вільні. Сирота - до мене! Бігом!

Команду я виконав у повній відповідності зі змістом - побіг. Генерал ненабагато відстав від мене. У своєму кабінеті він затримуватися не став: вхопив мене за шкірки і фактично заніс у кімнату для відпочинку, де я, до речі, не був ще ні разу. Там він шворигнув мене у шкіряне крісло, але посидіти не дав. Поставив струнко і почав без передмови:

- Ти, йолопе дипломований, чим думаєш?