Читати книгу - "Смак заборони"

Вірою пити каву з амаретто.

Потім подалася до Мироськи. Коли ввійшла в дім, релаксуючий тиран повідомив, що з нагоди небувалої спеки сієста подовжується ще на одну годину. Ми з сестрою негайно ж кинулися знову вниз. Там я виявилась не більш цінною за, скажімо, лежак, хоча й імрайський, і навіть із червоним Альхеновим рушником, на якому зараз усе одно ніхто не сидів.

Abend

Вечір був найгірший. Я ходила й безгучно, безнадійно ридала. Німими слізьми, з опущеною головою, з очорненим сьогоденням, з розпачливими думками про від’їзд, який уже не за горами, про безглуздо прожиті останні дні. ВОНА щаслива. ВОНА йде в «Дніпро» до родини з хворим хлопчиком. ВОНА в чарівному комплекті парадно-вихідного типу й натерта духмяною всячиною полишає нас, божевільним поглядом вимірюючи відстань між вечірнім маяковим двориком і готовим спалахнути вікном у одному з наальхенізованих будинків (той, на горі, де раніше була аптека, торцеве вікно на останньому поверсі, друге від моря…). Я залишилася вдома, потрапила в паралельний струмінь батьківської немилості (хоч ти не дошкуляй) і була посаджена під домашній арешт із правом перегляду відеофільмів до приходу Цехоцьких. Поки батько був у ванній, а Зінка кудись випурхнула (мені б твою волю!), я тихенько сиділа на порозі сутінкового балкона, що ловив промінь маяка, й гаряче, але тихо ридала, щедро на сльози, від душі.

У ванній я дивилася на себе в дзеркало. У мене було все. Так багато, що потрібно було віддати, скинути хоча б одну соту, поділитися з кимось, аби позбутися надлишку. Самоотруєння почалось, я зниділа, опустилася на підлогу й сиділа там, поки не затрусилася від холоду.

Tag Funfundzwanzig
(день двадцять п'ятий)

День почався з дикого, навіть мені бридкого скандалу. Це була істерика з відсутністю виразних меж, у якій ми з батьком нарешті змогли вивергнути в простір усе, накопичене протягом останніх двох тяжких днів. МИ їхали в Ялту. Безсовісна Мироська ще раніше (коли поганка встигла й це?) заявила батькові, що навідріз відмовляється будь-куди їхати, всі харчі, мовляв, має, нового нічого їй не треба. Виходить, у машині звільнилося місце, яке миттю заповнили мною, і попри весь спротив жертви батьківська воля була незрушна. Як завжди. Імрая цвіла, вона гріла, вона вабила… А я просто зраджувала її, я знищувала й себе, і її, і час. Цей божественний міраж хилитався, і я губилася в скалках. Я почувалася в остаточному програші.

У курній, багатолюдній Ялті ми простовбичили цілий день. На помідорно-червоному «Фольксфагені» об’їхали все, що тільки можна було, купили запасів на місяць наперед, руки відривалися, батарейки в плеєрі сіли, в мене порвався пакунок і банка з щойно придбаною сметаною глухо цокнула, падаючи батькові під ноги… Та що тут розповідати…

До від’їзду, (до 11:00), встигли зазирнути на пляж. Там мене потішив Альхен, який так чуйно помітив мою кислу пику, що відгородив мене й усіх навколо мене від чергової істерики, до якої я серйозно готувалася на своєму пірсі. Я йому з почуттям сказала: «Відвали, в мене все погано», й він — о диво — здається, зрозумів саме так, як мені того хотілося, співчутливо кивнув, погладив обпечене плече.

Потім.

Потім… Після трисекундного перекидання слівцями з чудовиськом, після ліфта й моєї напруженої мовчанки, сестра взяла мене за руку й ми трішечки відійшли від батька з Манькою.

— Вимкни, — я покірливо скинула навушники. — Я не хочу, щоб до мене сьогодні тато приходив. Розумієш?

— Без проблем, — не бажаючи виказувати нового болю, гмикнула я, намацуючи кнопку «рlау», — ноу проблем…

І їх дійсно не було.

Як і видимої межі моєї чорнильної туги.

Nacht (ніч)

Тієї довгої, болісної ночі я так і не змогла заснути. До третьої, дивлячись у солоденький фальш життєрадісної блакиті оптимістичних, сонячних пальмових фільмів, я була охоплена новим тривожним почуттям. Щось обурено смикалося в мене всередині, й була безліч моментів, коли я відстежувала поглядом стрибки смарагдового променя маяка по кутках темної кімнати. Мені начебто ввижалося, таке: те, що я тут сиджу — жахливо протиприродно, я ЗОБОВ’ЯЗАНА бути зовсім не тут, і час, ах, час-бо спливає… І мружилася, і з тугою дивилася далі на мерехтливий екран з носами білих лайнерів, і промінь, і знову це почуття…

За десять по третій діловито зашурхотіла, м’яко ухнула машина Цехоцьких, хтось прудко вистрибнув, хтось, дзвякаючи ключами, рушив за балкон, до парадного, і я поквапилася вирубати білі щаблі казкових сходів із пальмами обабіч. І коли я вже простяглася під своїм простирадлом, Цехоцькі були вдома, говорило мені щось червоне око зарядного пристрою на білястій плямі холодильника… Щось… щось… а я не засинала.

Думала про все. Цієї безсонної ночі згадала все своє життя.

Замружилася, розслабилася, забула про цвіркунів і нічний шерех трави за розчиненим вікном. Сон таки не приходив, і я вирішила пройти по одній із його паралелей. Я сама не знаю до пуття всіх нюансів медитації такого штабу, але принцип полягає в тім, що та цілком переносишся в інше місце, розчиняєшся в чужому організмі.

Я була начебто з енергетичним образом Мирослави. Ось вона — величезна, мов нескінченність, але зібрана в один зручний файл. Картинка що треба — коли я бачу те, чого насправді нема. Але ось вона. Вона цього дня. Вона… вона! З’явилося зображення. Боже, з якою ж виразністю я бачила місячний імрайський півморок, відчинене вікно, мереживну гардину, тінь гардини на гладенькій стіні. Підвіконня. Примарні округлі обриси, згладжені оксамитовою темрявою. Відчинений навстіж балкон. Я відчувала повітря. Пахло медом. Я бачила дзеркало — радянське тристулкове трюмо. У дзеркалі шість облич, три огнисті ночі. Ліжко в кутку, між балконом і вікном. На ліжку… картинка блякне, стає каламутною. Зливок білого золота падає на мармурову підлогу. ВОНА кричить, а я цілком переходжу в її відчуття, пекучий золотий туман, гарячу