Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

як Жва над ним та одноплемінниками його знущалась. З грдянами заразом. Сам же він… Сам же капітан гременецької водної міліції… Гм… А що — капітан? Що з божевільного взяти? Сказано ж: безголовим сокира не страшна. Та й опісля Сорори зась комусь його загіпнотизувати! Через принцип.

За дверима почулося човгання кроків, що наближалося до них.

Кременчук напружився для створення власного фантому і… І майже миттєво відчув у голові якусь прапервісну болісну порожнечу: наче шматок мозку в нього вирвали. Фантом не створювався. Лише лахміття якесь мануло було в просторі й відразу ж зникло. Тобто, чи то Норильцєв зі своїм ударом, чи то високошанований зірково-циганський барон зі своїм гіпнозом, але в мозку Кременчука знову щось змінилось. Та що це за пошесть така!

Двері, здається, хитнулись від доторку чиєїсь руки.

— Нксе, — лихоманково прошепотів Богдан, ізнов падаючи на ліжко, — запам‘ятай: я непритомний і до тями ще не приходив.

Двері відчинилися і Норильцєв — меч на поясі, синтезатор інопланетний через плече — завмер на порозі каюти. Капітан сторожко спостерігав за ним з-під опущених вій. Обличчя в хлопця було бліде і якесь неживе.

— Нксе, — прорипів такий же саме неживий голос, — в якому стані знаходиться капітан гременецького лінійного відділення водної міліції Кременчук Богдан Іванович?

Ах, ти, офіційний ти наш!

— Змін без. Я оце якраз пов‘язку йому збираюся міняти.

— Не треба. Його високошановна високість перший барон Вага Шасі повідомив, що за п‘ятнадцять хвилин забере його з борту „Софії”.

Ну, це ми ще подивимось. Ох, подивимось!

- Ігорю, — не ворушачи ані губами, ані чимось іншим, спробував увімкнути свій телепатичний зв‘язок Кременчук (цікаво, його йому теж відбило?), — Ігорю, ти мене чуєш?

Хлопець здригнувся і напружено завмер, вдивляючись в обличчя капітана. Той, як і раніше, очей не розплющував. Лише в мозку його, резонуючи зі звивинами мозку Норильцєва, бився напружений голос:

— Це я, Ігорю, я. Твій капітан. Котрий колись допоміг врятувати тебе, котрий відповідає за тебе, котрий допоможе тобі додому повернутись, котрого ти слухатись маєш. Його слухатись і лише його. Адже так, Ігорю?

Обличчя хлопця болісно викривилось.

— Так, так, — ковзнуло крізь побілілі губи.

Кременчук розплющив очі:

— Підійди сюди, Ігорю Норильцєве! Ти впізнаєш мене?

— Так.

Хлопець зробив важкий крок до ліжка.

— Ти згодний слухатись мене?

— Так, — другий крок.

— Ти згодний боротися разом зі мною проти наших спільних ворогів?

— Так-так-так, — зачастив Норильцєв, хапаючись обома руками за голову й щосили метляючи нею з боку в бік.

— Тоді, друже Зореборе, ніхто — ти чуєш: ніхто!!! — не має права наказувати тобі. Не має права керувати тобою. Лише я можу дати дозвіл на це… Я… я… я…

Очі в Кременчука теж стали порожніми, а Норильцєв раптом застогнав і кинувся до нього, хапаючи Богдана за руку:

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. Та що ж це?… Та як же це?… Та коли ж це?… Що воно відбувається, Богдане Івановичу?!?

Кременчук відчув, що його трохи попустило. Разом з цим відчуттям до голови повернувся біль. Великий Біль. А ще здивування від того, що він зміг підкорити собі хлопця. Ніколи здатності до гіпнозу в нього не помічалось. Це його самого психіатр колись гіпнотизував. Той самий психіатр, якого хлопці йому знайшли, коли з прірви Богдана витягали. Прірви божевілля опісля загибелі Сніжанки.

— Загіпнотизували тебе, Ігорю, — з якимсь довгим схлипом вичавив він з себе. — Загіпнотизували кляті барони. На це навіть аристияни здатні не були. Ті більш наркотою та фантомами, а тут… Втім, маю я, друже, підозру, що випромінювання з мечів їхніх дуже й дуже цьому сприяє. Очі оті пташині до того ж.

— А ви? А Нкса?… — рука хлопця обійняла крчовника, що раптом притулився до нього.

— Я?… Ну, мене опісля Сорори важко буде комусь загіпнотизувати. Та й на Землі дехто казав, що непридатний я для таких дослідів. В Нкси ж проти них щеплення Жвою зроблене. А ось хлопець молодий, що пороху не нюхав, та дівчина норовлива — самі по собі істоти емоційно слабкі… От вони й скористались. О, до речі… А куди це Такаманохару понесло?

— Так це… Це… — очі Норильцєва забігали по каюті. — Забрали її. Сказали, що на планету повезуть.

— На яку таку планету?

— Та на Арканар же. Саме так, до речі, в Стругацьких у „Важко бути богом” держава інопланетна називалася. Отже, в чомусь ви праві були… За книжки коли казали…

— Угу… Правий… Але ж тут не держава, а цілісінька тобі планета.

— Так прогрес же!..

— Угу… Прогрес… Сонько, — подумки й дуже обережно гукнув Богдан у простір, — Сонько, ти мене чуєш?…

В просторі панувала тиша.

— Богдане Івановичу, — засовався на місці Норильцєв, — а ви загалом „Важко бути богом” читали?

— Читав, читав, — неуважно відповів Кременчук, думаючи за щось своє. — Гарна книжка. Вона мені навіть більше „Туманності Андромеди” Єфремова сподобалась. А та мене ще в дитинстві вразила. Ну, Велике Кільце там, Ерг Ноор, Дар Ветер… Сонько, ти мене чуєш?… Цей Ветер, взагалі, наш хлопець, український… Сонько, Сонько, відгукнись!..

— А пам‘ятаєте у Стругацьких був персонаж іншого характеру — такий собі ватажок бандюків Вага Колесо?

— Ну, пам‘ятаю… Сонько!.. Такаманохара!..

— А нашого барона теж Вагою звуть. Тільки — Шасі. Але ж шасі…

— Ч-чорт! — видихнув капітан, нестямним поглядом втупившись у Норильцєва. — Тож прогрес, кажеш?

І рвучко зіскочив на рівні, зірвавши з маківки Нкси свого міліцейського кашкета:

— Сонька ж в нього!.. Шукати її треба, шукати! Терміново! Ми де зараз знаходимося?

— Всередині станції. В ангарі якомусь величезному.

— Пішли, подивимось.

За декілька хвилин вони завмерли біля екранів зовнішнього огляду. Картина на них, до речі, була вражаюча. І зовсім