Читати книгу - "Скляне прокляття"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 98
Перейти на сторінку:
46

Макс Пеппер із завмиранням серця дивився на старе місто. Воно збереглося так, ніби люди покинули його лише кілька днів тому. В кімнатах із низькими стелями вціліли столи зі стільцями, спальні було заслано солом’яною рогожею. На полицях стояли глеки та блюда, на стінах висіла зброя і прикраси, а попід ногами валялися дитячі іграшки. Лише самі мешканці, здавалося, розчинились у повітрі.

Та найсильніше враження справляв храм у центрі міста. Ні Макс, ні Гаррі ніколи не бачили нічого подібного. Вражало й те, що архітектура храму зовсім не була схожою на архітектуру інших будинків і громадських споруд. Ніби цей храм було зведено іншим народом, носієм іншої культури.

Однак, ця обставина, схоже, аніскільки не дивувала містера Уїлсона.

У душі в Макса знову заворушилися невиразні сумніви. А чи справді Уїлсон усе їм розповів? А чи був відвертий із ними? І навіщо знадобилася ця звіряча жорстокість у поводженні з догонами? Звісно, що мисливець на метеорити — людина честолюбна й рішуча, та хіба не можна було владнати справу за допомогою щедрих дарів і лестощів?

Після страшної бійні біля кам’яної загороди Макс і Гаррі навряд чи перемовилися парою слів. Фотограф уникав колишнього друга й намагався триматись якнайдалі від нього. Мовчання, що запанувало між ними, гнітило Макса. В минулому вони мали багато спільного й ніколи не сперечалися один з одним, але тепер усе було інакше.

Журналіст уже збирався було вирушити на розшуки Гаррі, але помітив, що до нього прямує Джонатан Арчер.

— А, Максе, ось і ви! Ми, здається, виявили те, що може вас особливо зацікавити.

Макс повагався, та все ж вирішив розшукати фотографа пізніше. Втім, іще невідомо, чи схоче Гаррі з ним розмовляти взагалі. Він закинув за плече свою репортерську сумку й пішов слідом за Арчером, котрий вів його до головного входу в храм.

Уїлсон заборонив усім членам експедиції не лише заходити до внутрішніх приміщень храму, а й узагалі, навіть близько до нього підходити. Мабуть, хотів зберегти всі його таємниці лише для себе. І поки Макс ішов через напівусохлий садок і піднімався широкими сходами, його супроводжували заздрісні погляди найманців.

Мисливець на метеорити чекав його на верхній сходинці.

— Радий вас бачити! Сподіваюся, ви відпочили після сутички з догонами? Ці дикуни злостиві й підступні, скажу я вам. Ви згодні?

— О так, сер.

— А як ся має ваш друг Босуелл? Він іще не втратив бажання й надалі супроводжувати нашу експедицію?

— Не беруся відповідати за нього. Гаррі не любить кровопролиття, він дуже м’який і товариський хлопець.

— Як і всі ми, — усміхнувся Уїлсон. — Проте іноді не варто цього демонструвати. А у випадку з догонами ми не мали вибору: переможцями могли стати або вони, або ж ми. Тому не переймайтеся.

— Ви маєте рацію, сер.

Розмова, здається, безглузда. То що ж знадобилося від нього цьому мисливцеві на метеорити?

Джейбс Уїлсон поплескав журналіста по спині.

— Ось і чудово! Ви, звісно, зараз запитуєте себе, навіщо я вас сюди покликав. Маю для вас сюрприз.

— Для мене?

— Звісно. На знак подяки за те, що ви врятували нас від берберів.

— Але ж це було нескладно, сер.

— Для загартованого вояка — так. Але ж ви цілком цивільна людина. Власне кажучи, це ми повинні були б захищати вас, а не навпаки. Тому я вирішив вас трохи потішити. І для цього, здається трапилася нагода.

— Правду кажучи, в цьому немає ніякої необхідності, сер.

— Не кажіть так, мій любий. Інакше й бути не може. Гляньте — храмова брама зараз відчинена. Зазирніть, будь ласка, всередину. Що ви бачите?

Максу знадобилося чимало часу, щоб очі звикли до напівтемряви за порогом храму. Тільки тоді він помітив зеленкувате, злегка присипане піском узвишшя в центрі просторої зали.

— Що це таке? — здивовано запитав він.

— Це, приятелю, саме те, заради чого ми сюди прийшли. Оспіваний у легендах зелений камінь теллем — це і є Скляне прокляття!

Макс придивився. Тепер він уже почав розрізняти деталі. Камінь був доволі масивним. Замурований у підлогу храму, він був оперезаний кільцем із чорного, як оксамит, обсидіану й золота. Звідкілясь, нібито з-під поверхні каменю, виходило смарагдове світло. Видовище було просто чарівним.

— Заворожує, чи не так? — долинув до журналіста голос Уїлсона.

— Він іще прекрасніший, ніж я міг уявити, — відповів Макс. — Вражаюча знахідка!

— Вам надається честь піднести цей камінь у дар британській короні.

Макс здивовано глянув на мисливця на метеорити.

— Мені, сер?

— Саме так!

Уїлсон витяг із кишені документ, який підтверджував, що камінь переходить у власність англійської королівської родини. Під ним стояли підписи прем’єр-міністра країни й королеви Вікторії. Але там, де мало б стояти ім’я дарувальника, залишалося незаповнене місце.

— Без вас, Максе, нас би тут не було, — Уїлсон вийняв із сумки невеликий геологічний молоток і показав його журналісту. — Тому все, що від вас зараз потрібно, — зайти до храму, відколоти з допомогою цього молотка крихітну часточку каменю, повернутися сюди й поставити свій підпис під цим документом. Стара традиція, яку й досі шанують у нашій країні. Вам належить увійти до історії науки як першовідкривач, який виявив цей чудовий артефакт і дав змогу його дослідити. — Він із викликом втупився своїм здоровим оком у Пеппера. — Ну, що скажете, згодні?

— Не знаю, що вам і відповісти…

— От нічого й не кажіть. Насолоджуйтеся моментом мовчки. Можливо, це один із найзначніших епізодів вашого життя.

1 ... 66 67 68 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скляне прокляття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скляне прокляття"