Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

через кілька днів. Допіру в 1798 р. невідомий поселенець із Нового Південного Уельсу прислав до Британського музею в Лондоні шкурку качкодзьоба з шерстю, хвостом і найбільш правдивим дзьобом, подібним до качиного. Чотири роки пізніше було надіслано низку неживих екземплярів качкодзьобів, на яких здійснив розтин анатом Еверард Гоум. Тільки тоді нарешті повірили, що такі тварини справді існують. 1884 року Вільгельм Гаак підтвердив, що єхидна, яка належить до ссавців, відкладає яйця, і майже одночасно австралієць В. Г. Колдвелл виявив те саме й у качкодзьобів. Таким чином, суперечка була остаточно розв’язана. Хоча життя качкодзьоба тісно пов’язане з водою, проводить він у ній протягом доби тільки близько двох годин на світанку та в присмерку, щоб забезпечитися поживою на болотистому дні річки. Досі вислано з Нового Південного Уельсу заледве сім живих екземплярів, — і то всі до Бронкс ЗОО в Нью-Йорку. Останній здох у 1959 р. Правдоподібно спроб адаптування качкодзьобів на інших континентах уже не практикуватимуть. Натомість єхидни можна зустріти в зоопарках різних країн. ">[70], спійманих минулої ночі й посаджених у клітки. Ці загадкові первісні ссавці, які разом із качконосами творять ряд однопрохідних[71], були в той час ще мало вивчені у зв’язку з труднощами спостереження за їхнім способом життя. Уже самий зовнішній вигляд незграбних звіряток збудив у Томека великий інтерес. Вони мали порівняно довгий, вузький, трубчастий дзьоб із зроговілої шкіри. Мордочка, а також місця «біля вух були вкриті гладкою щетиною, тимчасом як спину вкривали жорсткі та міцні голки, довжина яких сягала шести сантиметрів. Голки біля основи були блідо-жовті, посередині — оранжеві, а на кінчиках — чорні. Прямі ноги й усе підчерев’я були вкриті темно-коричневим гладеньким хутром. Довжина звірятка, враховуючи сантиметровий хвостик, сягала сорока сантиметрів.

Полювання на єхидн відбулося вночі, коли вони звичайно вилазили зі своїх нір на пошуки їжі. Засідку влаштували біля знайдених мурашників і термітників. Мурахи, терміти й личинки цих комах належать до ласих страв єхидн, які вміють діставати їжу з лабіринту мурашників довгим язиком, укритим липкою слиною.

Томек із великим задоволенням брав участь у полюванні на єхидн. Він переконався, що ці тварини не такі вже й беззахисні, як це здавалося спочатку. У хвилину небезпеки вони згорталися в клубочок, як наші їжаки, воднораз настовбурчуючи гострі голки, що стирчать із шерсті на спині. Якщо тільки був час, вони могли сильними лапами з гострими кігтями швидко заритися в землю. Сліди уколів гострими голками єхидн були на пальцях у Томека й на носі його улюбленця Динго. Незважаючи на це, мисливська вилазка Томека закінчилася успішно. Багато зоологічних парків і європейські вчені зоологи намагалися роздобути собі хоча б кілька єхидн для вивчення. Вони викльовувалися з яйця самки, а харчувалися молоком матері, що виступало на поверхні її живота крізь два отвори. Самка єхидни відкладала одне яйце, яке носила в сумці на животі. Молода єхидна деякий час росте в цій сумці й виходить із неї тоді, коли на спині з’являються гострі голки.

Серед спійманих трьох єхидн була одна самка. Томек розмірковував над тим, як переконатися, чи сидить молодий нащадок у її сумці, коли раптом до нього підійшов Тоні, котрий щойно повернувся з бушу. Томек глянув на слідопита. Той підморгнув йому й кивнув головою, що хоче поговорити з ним наодинці. Томек відразу забув про єхидн. Поведінка Тоні ясно свідчила про те, що йому вдалося зробити цікаве відкриття, про яке він не хоче говорити в присутності решти.

Як тільки вони опинилися за межами табору, Томек запитав:

— На чиї сліди ти натрапив?

— Я бачив двох коала[72], — пошепки повідомив австралієць.

— Ти нікому не казав про це? — гарячково спитав Томек.

— У цьому немає потреби, ми самі їх зловимо, — заспокоїв його Тоні.

— Коли вирушаємо на полювання?

— Ще не пора. Вдень гаряче, вони сплять, заховавшись у листі високих дерев. Тільки надвечір вони виходять шукати поживи. Коала розумні, не страждають у спеку. Чому людина повинна бути дурніша за них?

— Але ж вони можуть піти звідти, де ти їх бачив? — хвилювався Томек.

— Не бійся, коала ходять дуже повільно, ми знайдемо їх напевно.

— Добре, Тоні, зробимо так, як ти радиш…

До самого вечора Томек уникав зустрічей і розмов з учасниками експедиції. Він боявся, що його видасть схвильований вираз обличчя. Ото буде несподіванка, коли він принесе до табору коала, або, як його ще називають, сумчастого ведмедя! Щоправда, коала поширені в східній Австралії від Квінсленду до Вікторії, але досі їх упіймали зовсім мало, й учені ще мало знають про їхній спосіб життя. Томек чудово знав, що учасники експедиції-дуже прагнуть упіймати сумчастого ведмедика.

Після нічного полювання Вільмовський, як правило, робив перерву, щоб звіролови могли відпочити. За його розпорядженням увечері цього ж таки дня всі повинні були рано лягати спати. Незважаючи на це, ніхто не дивувався, що перед самим заходом сонця Тоні заявив, що йде на пошуки нових слідів звірят. Томек відразу зголосився супроводжувати слідопита, і незабаром вони опинилися далеко від табору.

Тоні йшов упевнено, ніби то були вулиці добре знайомого міста. Через півгодини вони дійшли до евкаліптового гаю в буші. Тоні уважно оглянув верхів’я дерев, потім запропонував Томекові подивитися в напрямку, який він показав рукою:

— Коали прокинулися! Ти бачиш їх?

— Бачу, бачу, Тоні! О, які вони гарні! — вигукнув Томек, із задоволенням придивляючись до ведмежат.

Один коала сидів на рясно вкритій листям гілці дерева, другий ліз по товстому стовбурі. Австралійські ведмежата, нічого не підозрюючи, спокійно об’їдали листя дерева, притримуючи гілки передніми лапками, як це роблять наші білки. Вони лазили по дереву так повільно, що назва «австралійські лінюхи», яку часто вживають щодо коала, видалася Томекові цілком обґрунтованою.

Хлопець так захопився спостереженням за поведінкою оригінальних звірків, що навіть не помітив, як сутінки вкралися між дерева.