Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

class="book">— На тій же квартирі, у діда.

— Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?

— Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.

— Учасникам грудневої наради було відомо все, — зауважив Лежнєв, який доти мовчав. — А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.

— Це як же розуміти?! — погрозливо підвівся Бородатий. — Ви що ж, мене за іуду маєте?

— Скажіть, Савицький, — спитав Дробот, — крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?

— Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була — кілька чоловік підпільників і двоє наших.

— Хто з наших?

— Здається, Кулібаба.

— Він живий?

— Убили під Городенковим.

— Хто ще?

— Либонь, Славко Нетреба.

— Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? — спитав Лежнєв.

— Той.

— Хто мав принести до Ярощука перепустки? — спитав Сміливий.

— Не знаю. Ці підпільники таку конспірацію розвели, що самі в себе пароля питали. П’ятірки, десятки, групи… Один одного не знають, один одного перевіряють. Я гадаю, що саме через цю конспірацію усе й провалилося. Німцям не треба було ніякого «Привида»-двадцять шостого зв’язкові як навіжені гасали по місту: мало не кожного персонально сповіщали.

— Виходить, у всьому винна конспірація? — посміхнувся Сміливий.

Бородатий не відповів. Опустив голову на руки і сидів так, поки комісар загону не сказав:

— Що ж, товариші, по-моєму, все ясно.

Лежнєв підвівся, вважаючи, що допит закінчено. Але Дробот не поспішав.

— Ви щось хочете додати, Савицький? — спитав він.

— Додати? — одриваючись од своїх думок, перепитав Бородатий. — Додавати мені нема чого. А от до міста, до старого Ярощука, мабуть, треба сходити. Відпустіть мене на день-два до міста. Може, я знайду «Привида». Після тієї наради місяців через два я знову був у місті. Хотів відновити зв’язок з підпільниками. Не всіх же німці взяли. Дід Ярощук розшукав декого. Зустрілися, погомоніли. А коли розходились, один із них розповів мені про Вукаловича і його людей. Що, мовляв, з’явилася така група оточенців. Словом, рекомендував їх.

— Чому ви думаєте, що це був «Привид»? — спитав Лежнєв. — Ви ж зустрілися через два місяці після грудневого розгрому.

— А ця людина у грудні теж мала відношення до підпілля.

— Ця людина? — швидко підхопив Лежнєв. — Виходить, ви її знаєте?

— Може, знаю, а може й ні, — ухильно відповів Бородатий. — Спершу я сам для себе повинен дещо з’ясувати… То як, Григорію Сидоровичу, пустите мене до міста чи ні? Не самого, з ким хочете посилайте.

— Подумаю, — сказав Дробот.

Минуло два дні. За цей час відбувся суд над провокаторами. Вирок був справедливий: бандитів Вукаловича розстріляти. Кіру Назаренко перевели з штабу в господарчу команду. Судили і командира взводу зв’язку Нетребу. Виправдуючись, він сказав, що застрелив Цибочкіна, коли той спробував утекти. І хоча Лежнєв, виступаючи на суді, взяв під сумнів це твердження, партизани повірили Нетребі. Звинуватили тільки в тому, що не дав попереджувального пострілу. Його зняли з посади командира взводу і позбавили права протягом місяця стояти на варті біля прапора загону. Так вирішив партизанський суд.

Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.

— Частину завдання ми з вами виконали, — сказав він. — Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно — грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко — контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?

— Хто його знає, — Почав Лежнєв, але одразу ж махнув рукою. — Ризикнемо. Тільки б не впізнав хто в дорозі Бородатого — дуже вже відома він особа в цих місцях.

Довелося Бородатому позбутися своєї знаменитої бороди і надіти окуляри. А відповідний костюм надав йому вигляду заможного хуторянина з колоністів.

До міста, крім Лежнєва і Бородатого, мали піти Петро Олійник, Сміливий і ще один «мушкетер» — уродженець Сосновського. Компанія зібралася надто велика. Вирішили розділитися на дві групи — в одній Лежнєв, Сміливий і Бородатий; у другій — Петро і «мушкетер». Домовилися зустрітись наступного дня у сосновській церкві, де мала відбутися велика відправа. Лежнєв, Сміливий і Бородатий вийшли з загону наприкінці дня, сподіваючись іще завидна добратися до фільварку Гімпеля і там заночувати.

Спочатку цей план викликав заперечення не тільки у Сміливого, але й у Бородатого.

— Кручений старий, — сказав Сміливий про Гімпеля. — Не вірю я йому.

— Баронський холуй, — ще категоричніше мовив Бородатий. — Хазяйську доньку виховував. І так виховав, що фашисти її з відкритими обіймами прийняли. А другий гімпелівський вихованець мало не в самого Гіммлера в помічниках ходить. Та що там казати — німець завжди лишиться німцем.

Лежнєв не сперечався, але як старший групи твердо сказав:

— І все-таки заночуємо у Гімпеля.

Старий єгер зрадів Лежнєву, подав руку і Сміливому, а Бородатому ледь кивнув — певно, не впізнав. Коли Сміливий і Бородатий полягали спати, старий покликав Лежнєва на кухню і дав йому згорнутий трубкою папірець.

— Оскар просив вам або комусь із ваших передати. Він одужує. Живе в місті. Можу сказати адресу, але ходити вам туди не слід; коли щось треба, передавайте через мене.

Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.

— Коли Оскар