Читати книгу - "Слідами вигнанця"

уже давно нас помітив! А тепер придивляється, щоб доповісти вождеві».

На те воно й вийшло. Тубілець постояв, постояв та й накивав п'ятами.

Але трохи згодом на тому самому місці з'явилося вже двоє. Павел якраз грів воду на спиртівці. Він зразу ж постеріг «гостей», але удавав ніби нічого не бачить. Носії поснули. Тільки Нгвуно, як і раніше сидів, обхопивши коліна, та й то спиною до розвідників. Тубільці просувались несміливо, проте зупинились у кущах не далі як за два кроки від географа. В руках кожен тримав по луку, але стріл із сагайдаків не виймали.

Павел поклав пістолет на траву, дістав з кишені дві червоних кістяних гребіночки й пішов простісінько на тубільців, на мигах запрошуючи їх прийняти подарунки. Ті від несподіванки аж сахнулися й злякано перезирнулись. Але, певно, зметикувавши, що від таких коштовностей відмовлятись не варто, швидко похапали гребінці й, радісно щось вигукуючи, чимдуж побігли геть.

Почувши незнайомі голоси, Домбо вилетів з очеретів і дременув до намету.

— Що то за бамо? — спитав географ.

— Домбо не бач ніяких бамо! — знизав плечима хлопчик.

Павел кивнув на двох тубільців, що вже встигли добігти до лісу, й вирішив пожартувати:

— Вони хотіли мене вбивати!

— Вбити гамбу! — злякано розчепірив руки Домбо й аж з виду змінивсь.

Цю мить на узлісся сипонула ціла юрба тубільців. Вони крокували поволі й урочисто. Лунко вигупував дерев'яний бубон, вищала сопілка, бринькала марімба. Коли юрба наблизилась до табору, наперед вийшли вже знайомі чоловіки з червоними гребінцями у волоссі. В інших зачіски були оздоблені барвистим пір'ям та трьома пташиними головами на шкіряному кибалику. Кожен тримав у руці великий кокосовий горіх та сніпок цукрової тростини.

Двоє з гребінцями, підступивши до Павла, поклали на траву горіхи й тростину. Очевидно, звичаї племені не дозволяли брати подарунків, не даючи нічого навзамін. Віддавши Павлові «платню», вони мовчки посідали на траву й усміхнулись. Решта тубільців теж повмощалася хто де. Аж тепер Павел уважно роздививсь їхні оздоби. Шкіряні кибалики, змащені густим бджолиним медом, притрушеним зверху товченим дерев'яним вугіллям, незабаром сповнили повітря пахощами лісового зілля, медвяних квітів і головешок з ватри.

Тубільцям, очевидно, вперше доводилося бачити білу людину, й вони зацікавлено роздивлялись кожну її річ. Алюмінієва ложечка, кухоль, ніж, пістолет, чоботи — все було їм дивне. Тубільцям страшенно кортіло помацати оті речі руками, але жоден не наважився. Найбільше враження на них справив карабін. Вони довго показували на нього пальцями й жваво перемовлялися між собою.

Домбо спробував побалакати з ними, однак ніхто не розумів мови ні бігів, ні мопів. Тільки один тубілець із кам'яною сокирою в руках завчив три слова й увесь час торочив, показуючи кудись удалину: «Мулонго аліго!» («Фортеця в скелях!») Домбо не второпав, що той тубілець хотів цим сказати.

Павел узяв у тубільця сокиру, навзамін подарувавши сталеву, гостру й замашну. Негр страшенно зрадів. Іншим Павел дав по кольоровій стрічці та цвяху. Вони добру годину милувались барвистою тканкою та металевими паличками. Нарешті вирішили зміцнити дружні стосунки з білою людиною. Кожен видер з голови по волосині, потім їх зв'язали пучком і піднесли географові. Натомість Павел вискуб ціле пасмо зі своєї чуприни. На очах йому від болю виступили сльози. Тубільці швидко розподілили волосини між собою.

Повертаючись додому, вони гучно й радісно галасували. Так закінчилася зустріч із тубільцями незнайомого племені.

Незабаром бурдюки були вщерть повні води. «Подаровані» горіхи та тростину складено в кошики. Носії побрали вантажі. Лише Нгвуно розпачливо сидів осторонь, смутний і пригнічений, його ношу Капоко розподілив серед решти хлопців. Павел наказав повернути Нгвунові його клунок, але Капоко не погодився. Він люто блимнув на винного, вишкірився й похопивсь уперед. Нгвуно сидів, наче побитий собака, не знаючи що робити, куди податись. Коли гурт проминув балку, мін звівся й назирці поплентавсь услід…

IV

За якихось дві години експедиція опинилась у підошві стрімкої рудуватої скелі зі схожою на круглу фортецю вершиною. Очевидно, зовнішні стіни цієї «башти» були з твердої породи, заповнені зсередини вапняком. Вапняк, який із часом розчинявся й вивітрювавсь, утворив виямок, схожий на вулканічний кратер. Дощі наповнили його вщерть водою, й зі скелі струмували гомінкі водоскиди, над якими грала веселка.

Павел аж тепер здогадався, про яку «фортецю в скелях» торочив той тубілець. Оце ж і є та сама «Мулонго аліго». Вона й справді була казково гарна. Стрічки водоскидів розбивались унизу на міріади бризок, і від фантастичної веселки несила було одвести очі.

Пропустивши носіїв уперед, Павел сів на колоду й довго милувався чарівним видовищем. Потім за допомогою компаса точно визначив координати скелі й зробив докладний опис місцини. Кожне таке явище природи він заносив на карту і описував у щоденнику. Це було цікаво не тільки йому, як географові, не лише вченим усього світу, але й мільйонам шанувальників краси.

«Можливо, не швидко проляже тут путь іншого вченого, — думав собі Павел. — Тому цей пам'ятник природи має знайти своє місце на карті. Кожен учений-мандрівник повинен заповнювати карту до найменших дрібничок і так збагачувати науку географію. НЯ цьому континенті ще й досі лишається чимало «білих плям»…

Тим часом носії похопились далеко вперед, і Павлові добру годину довелося йти прискореним кроком, щоб наздогнати їх.

За перевалом мандрівники побачили іншу казкову картину: довгастий лужок, геть поцяткований квітами. Згори здавалося, ніби моріжок вистелений м'яким вишнево-червоним оксамитом.

Камбела загнав спис у землю. Сонце стояло над головою, і Павел спочатку не звернув на старого негра уваги. Адже Камбела запеклий ворожбит. Але цього разу тубілець уважно позирав то на тінь, яка почала зникати під списом, то на моріжок. Так минуло кілька хвилин. Павлові вже уривався терпець, але, несподівано глянувши на квіти, він мало не скрикнув з подиву. Червоні пелюстки поступово почали набувати рожевого кольору, далі ще зблідли, стали ясно-жовті, ясно-зелені… Неначе полум'я, що досі горіло в квітці, погасло, й тепер лужок устеляла соковита зелена трава. Побляклі квіточки немов зів'яли й поскручувались. Забрівши в траву, Павел зірвав кілька стеблинок цього дивного «годинника» й