Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

за ними, та перед самим носом у повстанців панель рвучко засунулась.

— Ех ти! — майже з ненавистю зиркнув на Чакта Бідило і з розгону прикладом рушниці вдарив в овальну панель. Ніяких наслідків… Вдарив ще раз і відскочив немов опечений: вся стіна взялася сліпучим зелено-золотим сяйвом.

Ззаду якийсь шхуф пошпурив у панель важкою каменюкою — навіть не долетіла, немов об незримий мур вдарилася, покотилась під ноги. Іван вистрелив з рушниці — куля теж відскочила від незримої перепони.

— Гравітаційний захист… Променева завіса. І звідки вони енергію беруть?! — промимрив Чакт і винувато розвів руками.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Стара, дуже стара історія… Дві клеми на овальній панелі. «Так от ти який, Безсмертний!»

От уже скоро три тоци, як у колишньому кабінеті Мислячого засідають командири повстанців. На порядку денному — штурм капища. Власне, ні про який штурм і мови не було б, якби не цей гравітаційний захист — остання соломинка потопаючої еліти.

— Що робить? Бомбами згори? Даремно, захист сферичний: і з боків, і зверху не проб’єш… Чекать? Ждати, поки всі свідки з голоду повиздихають? От горе… — бідкаються грізні повстанські командири.

— А що, як підкоп і — вибухівку?.. — пропонує Іван, але ніхто не згоджується.

— Довго. Та й копати дуже глибоко…

І раптом до кабінету вбігає Чакт.

— Вихід є! — гукає він і хапається за серце. — Хух! Ну і біг… За мною! Вниз! Негайно!

— Який вихід?

— Куди вихід? — загомоніли повстанці.

— Є вихід із становища! — урочисто оголосив Чакт. — Ходімте зі мною.

— Куди?

— Вниз.

…Чорне, вогке склепіння. Над неоковирним, допотопним кріслом світиться круглий плафон. У кріслі напівлежить сіре, аж темне тіло. Зовсім як мумія… Коли Іван з Чактом, а за ними й всі учасники наради підходять ближче, мумія розплющує великі майже прозорі очі.

— Я Сто тринадцятий… — чути свистячий шепіт. — Я не Безсмертний… Я скоро засну…

Говорить він давно забутою, старовамбською мовою.

— Ваша схильність, — по-вамбськи звертається до нього Чакт. — Я вам усе розповів. Ви обіцяли порадити, як прорватись до капища. Ви просили покликати вамбів — ось вони, перед вами…

— Вамби… — шепоче старий, і сльози поблискують в його очах. — Вамби… Я знав, що ви прийдете… Я чекав… Я не зможу заснути, поки не почую, що ви простили мою страшну провину… Я вам усе-усе розповім…

Старий стомлено змовк. Кілька цот у темряві підземелля панувало глухе мовчання.

— Ваша схильність, — знову заговорив Чакт, — ви обіцяли порадить…

— Так, — розплющив очі Сто тринадцятий. — Я пораджу. Ви захопите капище… Та спершу я розповім все-все… Багато віків я ждав вас… Я дуже винен перед всіма народами… На всій планеті в усі часи ніхто ще не робив такого страшного злочину!.. Підійдіть ближче…

Всі підійшли, обступили крісло.

— Підведіть мене…

Старого підвели, всадовили, поклали голову так, щоб вона не падала на плече.

— Багато віків, — почав пошепки Сто тринадцятий. — Багато-багато… Скільки — забув… Почався аптахетоп… А ви знаєте, що таке аптахетоп?

— Знаєм, знаєм! — загули вамби.

— Так от… Сто тринадцять інженерів скликали свідки до Палацу Безсмертного…

Голос старого ледве чути. Десь у темряві, мабуть з низького склепіння, лунко плюскали краплі. Було дуже тихо. Іван слухав, зіпершись на Чактове плече.

— …Сто тринадцять найкращих інженерів скликали свідки на своє потаємне зборище. «Всі ви чули, що Безсмертний Зійшов на нашу планету? — запитали вони. — Знайте, ніякого Безсмертного нема і ніколи не було. Безсмертного треба зробить! Хто рухає історію? Хто творить цивілізацію? Шхуфи? Народ? Брехня. Ми — Перше коло, ми — надістоти з крилами вічності на голові, ми рухаємо історію! Ми стільки творимо, що нам уже не вистачає скейпу, в той час як мозок кожного шхуфа, — про це ми дізналися із ваших наукових праць, — виробляє значно більше скейпу, ніж це потрібно для щоденного відновлення життєвих сил. Лишки заважають шхуфові, породжують в його темній голові безплідні мрії про якусь волю. Коротше кажучи, якщо ми заберем у шхуфів оті скейпові лишки, ми тільки ощасливимо їх.

Шхуфам не потрібна зайва енергія. А нам… Ми засвітимо сліпучі сонця нової культури, нової, небачено високої цивілізації. Ви повинні допомогти нам, бо ви теж інтелектуали. Створіть нам таку установку, щоб вона відбирала й конденсувала лишки шхуфського скейпу. Але зробіть так, щоб ця установка сама лагодила себе, сама вдосконалювала…» І ми створили таку установку, — глухо прошепотів Сто тринадцятий. — Ми створили Безсмертного… Ми сподівалися, що служимо великій вамбській культурі, великій цивілізації… Ми вірили в це… Я вірив…

І раптом старий захвилювався:

— Вамби, ви повинні вислухати мене!.. До кінця! Я один знаю ВСЕ про Безсмертного! Я можу скоро заснути… Таємниця моя засне… А це — страшно! — з прозорих очей Сто тринадцятого знову потекли сльози.

— Ну, а далі? Що було далі? — схвильовано запитав Іван.

Сто тринадцятий через силу ворушив губами:

— Далі… Далі — трагедія… Ми довго не розуміли, для чого треба було робити Безсмертного таким, щоб він сам собою керував, сам ремонтувався, сам розвивався, вдосконалювався. Зрозуміли ми це тільки під дулами гравітаційних рушниць. Ще скликаючи нас до Палацу, свідки планували наше знищення.

Та сталося непередбачене. Безсмертний, — це створене нашими руками кібернетичне божество, цей величезний, добре відрегульований робот, — взяв та й ожив… Ожив і перестав слухатися свідків. Нічого дивного тут нема — з нашими рeq o (о;ґ)ботами це часто буває…

Отже, Безсмертний вийшов з-під влади свідків і став жити своїм, самостійним, майже свідомим життям. І вже не він їм, а вони йому стали всіляко догоджати, щоб тільки отримати зайву додаткову порцію енергетичного живлення.

Безсмертний робив з своїми свідками все, що хотів. Він порушував графік живлення, видавав енергію не по розкладу, а коли забагнеться. Свідки стали нервувати. Все частіше й частіше під час благочестивих змагань поїдали вони одне одного. Все це, правда, було вже потім, а в час, коли поставили нас до стіни, Безсмертний тільки-тільки ожив…

Сто дванадцять моїх колег свідки вбили. Мене лишили для того, щоб я приборкав зарозумілого робота. А я… Я уже збагнув тоді всю глибину свого злочину! Я відмовився…

— Вбийте й мене! — гордо сказав я свідкам.

Мене не вбили. Посадили в оцей склеп і через кілька років, коли свідки помітно вже почали перетворюватися на безсмертних тварин, підключили до енергетичного живлення.

Свідки сподівалися, що згодом я стану такою ж твариною, як і вони, і тоді вже буду