Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

що десь бачив цього білолицього хлопця. Але де? Ах, так, цей естрангейро врятував йому життя.

Товсті губи Саук’ято розтяглися в усмішці. Він щосили ударив себе в груди, провів вказівним пальцем навколо шиї і знову засміявся. Він хотів нагадати про амулет, який подарував колись своєму рятівникові. За нього він мало не поплатився життям…

Апіака стояли тісним півколом, не зважуючись перервати німу розмову між білолицим бранцем і сином їхнього вождя.

— Розв’яжи мене, — попросив Олесь, показуючи очима на вірьовки. — Я твій друг, ти мій друг. — Повернувшись до Тумаяуа, він спитав: — Як йому розтлумачити це? — і вислухавши пояснення, повторив індіянською мовою: — Я твій друг.

Саук’ято закивав головою. Так, він цілком погоджується з Олесем. Він ладен яким завгодно способом довести, що і себе він вважає за друга полоненого.

За допомогою Тумаяуа Олесь знову заговорив до Саук’ято:

— Розв’яжи мене! Розв’яжи мого товариша!

Але юний індіянин раптом посуворішав і ступив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з’являвся до них у селище з незв’язаними руками.

Саук’ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяуа розв’язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де поблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індіяни рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв’язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував сухі губи. Йому нестерпно хотілося пити. Саук’ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з хиж, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено озирнувся навколо себе. Страх у його серці зник. Мозок працював чітко й напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп’ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він усе нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа, скоса позираючи довкола, щоб не засипатись.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індіянин. — Їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв’язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому неодмінно вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу й ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми перервав Тумаяуа:

— Білий брат! Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індіян.

— Вернись! — злякано зашепотів Олесь. У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і зразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індіяни, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук’ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук’ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель арекунів.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся б селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми арекунів. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремно. Отой несподіваний злам у його душі тоді розладнав усю справу.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем’я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний. Йому ясно, що Олів’єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими.