Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

ясно, що ми знаємо одне одного настільки, щоб сміливо судити про глибину почуттів, які спалахнули так раптово?

Олег допитливо глянув на мене, але я заперечливо похитав головою і звернувся до Тамари:

— Може, ви ще скажете, що для пізнання навколишнього світу і себе самого однаково що вивчати — зорі чи власне серце? На це я міг би відповісти, що ви нещирі або начиталися старих книг. А це вам не личить. Запам'ятайте, Тамаро: щасливий той, хто любить серцем і без зайвого самоаналізу може сказати, наскільки його любов справжня й міцна.

— Ви це з досвіду чи теж десь вичитали? — сміючись, запитала дівчина.

— Це уроки життя, — відповів я сухо. Тамара замислилась, а потім суворо сказала:

— Чиїсь погляди на любов не повинні бути для нас еталоном. Думаю, що ми з Олегом порозуміємось і зможемо щось вирішити тільки після повернення до Вертловки.

— Ну, звичайно, я — за! — прохопився Олег, поглянувши на Тамару. І мені здалося в цю мить, що вони розуміють одне одного по очах, читаючи поглядом те, чого раніш не помічали і до чого іншим немає ніякого діла.

Я підвівся й пішов до палатки.

Незабаром зовсім стемніло. Ми вкладалися спати, але сон ніби хтось відігнав. Я повертався з боку на бік, Олег у своєму мішку теж не спав. Що ж, для нього це було цілком природно. Але чого ж моє серце б'ється дужче, ніж звичайно?

Ось я бачу, як Олег підводиться і бурчить:

— І що воно таке? Ніяк не засну, ніби щось примушує мене повертатися з боку на бік!

Із сусідньої палатки теж почулася розмова, нарешті, звідти визирнув Чижов.

— І ви зорюєте, мов сови? Можу вас потішити: ніхто з нас тепер не засне. Чай «пахуча галузка» дасть себе знати — поверне бадьорість і прожене сон. Місцеві мисливці просто полюють на нього і не випадково. Самі бачите, зілля справді проганяє втому. А це дуже важливо для мисливця, особливо тоді, коли день або й два доводиться ганятися за якоюсь звіриною з коштовним хутром. Може, колись трапиться, то ви вже знаєте, що треба вживати. А тепер на добраніч, якщо ви зможете подолати бадьорість і заснути.

Ми задрімали тільки перед світанком. Здавалося, я ще й не спав, коли пролунав знайомий усім сигнал Чижова: «кукурікання» і «лопотіння крильми».

Ми швидко поснідали і незабаром були вже в сідлах.

Єменка попередив, що шлях далі важкий, і порадив бути обережними. Скоро ми пересвідчилися, що він казав правду.

Перед нами лежала місцевість, пересічена горбами і глибокими ярами. Повсюди ріс густий ліс — чудові кедри, смереки, модрини. Ми їхали ніби по килиму. Серед розкішних трав і різноманітних ягід виднілася типова сибірська рослина бадан — так званий монгольський чай, який, звичайно, нічого спільного не має зі справжнім чаєм. Проміння сонця відбивається на його великому листі, а на товстих стеблах висять, ніби грона, яскраві рожеві квіти.

Але в цій красивій місцевості дорога дуже небезпечна. Земля тут всіяна великим камінням, якого не видно в заростях різних трав і високої папороті. Коні легко можуть покалічитись. Ось чому нам доводилося просуватись дуже обережно. Незабаром ми зупинилися перед високою горою, яка здіймалася в небо, ніби гігантське крісло.

— Он бачите стежинку на скелі? — показував Єменка. — Ловці соболів там частенько нівечать своїх коней. Якщо не спішитися, кінь може потрапити в розколину і зламати собі ноги. Найкраще, коли ми трохи відпочинемо тут, а потім уже подряпаємось до небес. Коней поведемо на поводі.

Підніматись на гору було справді важко. Піт з нас лився ручаями. Змилені коні пирхали, важко дихаючи, але йшли, обережно ступаючи між камінням. І ось, нарешті, вершина. Перед нами відкрився чудовий краєвид.

Величезна долина простяглася внизу у всій своїй незайманій красі і величі. Половину долини осявало сонце, а друга половина була в тіні. Велика хмара над обрієм повільно опускалася, мов театральна завіса, поки зовсім не закрила сонце. За кілька хвилин стемніло. Рвучкий вітер несподівано дунув так, що Олег, який стояв, спершись на берізку, мало не впав, підкошений невидимою силою. Почалася буря.

— Ну й завів же ти нас, Єменка! — гукав Шульгін. — Це ж чистилище, а не райські сади, яких ти нам наобіцяв.

— Дорога в рай теж усіяна кістками і тернами. Що й казати, не щастить нам, але ж за погоду я не відповідаю. Тепер треба тікати звідси. Погляньте на дерева — більшість з них побиті грамом.

Тільки-но мисливець сказав це, як небо засяяло сліпучим вогнем, блискавка розірвала чорну хмару і вдарила у високу смереку за якихось сто кроків од нас. Грім загуркотів так грізно, що ми захиталися, мов п'яні. Коней не можна було втримати, — вони іржали, ставали дибки, виривались. Один таки вирвався. Незатягнута вуздечка сповзла, кінь заіржав, легко перескочив два великих камені і помчав, задравши хвоста.

Стався переполох.

Кожний з нас намагався якнайшвидше сісти на свого коня, щоб утекти з місця, куди розгнівані небеса вергали свої вогняні стріли. Та це нам коштувало великих зусиль, а в'ючаки вперлися і ось-ось могли скинути з себе вантаж. Старобор підбіг до них, схопив за поводи і якось таки примусив тварин скоритися. Швидше, швидше вирушати звідси, поки не вдарило ще раз!

Та позаду загаявся Олег — це його кінь одірвався і втік. Довго не роздумуючи, я підскакав до геолога, і за мить уже Олег сидів позад мене. Вороний оглянувся і послушно рушив уперед.

Коні повільно чвалали на північний захід. Вузька звивиста стежечка то збігала вниз, то піднімалась і ставала дедалі непрохіднішою. Здавалося, вона приведе нас в якусь непролазну гущавину чи трясовину, але зненацька ми опинилися перед вузькою ущелиною. На дні її зеленів невеличкий лужок, порослий буйною травою. Поміж травою звивався прудкий струмок і петляли ведмежі стежки.

Раптом позаду щось затупотіло, аж посипалося каміння. Що воно таке? Це Старобор спускався крутим схилом, ведучи коня-втікача. Що й казати — Старобор таки справді був спритним вершником.