Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було “середнім” — обличчя і постать. Тільки усмішка якась дивна — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в нього часто і майже невловимо змінювалися. То вони були поважними, то веселими, а часом у них з’являвся смуток.

— Я випадково прийшов сюди — через дощ, — мовив чоловік. — Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі туди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви.

— Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна зачіска?

— А ви мені не випадково зустрілися, — відповів чоловік. — Я це точно знаю. І здається, що ви лікар.

— А я й справді лікар, — розгублено мовила Аля.

— Значить — доля. “Світло дальньої зорі і світло долі — у моїм вікні”.

Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знає її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля запитала:

— А якби я не була лікарем?

— В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому житті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі.

Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, наче хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі.

— Я теж з Орла, — мовила машинально.

— Тому я й кажу: доля, — анітрохи не здивувавшись такому збігові, сказав чоловік і підвівся. — Ходімо в море.

Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував:

— Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася…

Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхопилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у відкрите море.

— Досить! — закричала вона. — Повертайте!

Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м’язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфін.

Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне проміння, у неї виникло відчуття чогось незвичайного.

Їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Разом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Влітку подорожували річкою на байдарці, декілька разів вирушали в далекі туристські поїздки.

Чоловікові добре велося на службі, але згодом у нього з’явилися нові друзі, він дедалі частіше став залишати її саму, ходити по компаніях, пиячити. Вона відчувала, що він віддаляється від неї, а втримати його не могла. Почалися чвари. Він робився осоружним, вона помічала в ньому нові неприємні риси, заново “відкривала” його. Спробувала впливати на нього, та незабаром пересвідчилась, що це марна справа. Тоді вона зважилася на крайній захід — розлучення. Гадала, він злякається, схаменеться. І, коли він уже пішов з дому, все ждала, надіялася, що повернеться у каятті. А він оженився на іншій. Вона вирішила, що це зроблено на зло, що це ненадовго. Та минув рік, і якось, зустрівши його, вона відчула, що вони зробилися чужими.

Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчилася задовольнятися малими радощами. Міркувала: більше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов равлик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка.

І ось сьогодні…

Юрій немовби підслухав її думки:

— Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічає казку, вже не вірить, що це вона.

— Не вірить, — мов луна, відгукнулась Аля.

— Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно.

— Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля.

І я так не думаю….

Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки.

Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала:

— А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом, — вона зітхнула. — А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки…

Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати.

— А хіба в книжках не буває того ж, що і в житті?

— Ви так вірите книжкам?

— Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь.

Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив:

Іноді мені здається, що я проковтнув забагато книжок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушаться в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями… Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані…

“Наївний, — подумала Аля. — Але милий, романтичний”.

— А яка у вас професія?

— Фізіолог.

— Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік.

— Найбільше про життя я знаю з книжок.

Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж