Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

як рип­ну­ли двері й в ха­ту ввійшов пос­ла­нець од бла­го­чин­но­го й по­дав ба­тюшці лист. Отець Ха­ритін про­чи­тав і зблід на ви­ду.

- А що там пи­ше Оле­ся? - спи­та­ла Они­ся. - Ма­буть, розгніва­ла­ся на ме­не?

"Ваша Онисія Сте­панівна за свою най­мич­ку Ма­ру­сю на­го­во­ри­ла нам та­ко­го, що со­ром і в листі пи­са­ти, - пи­сав Ба­ла­бу­ха, - во­на кри­ча­ла й ла­ялась, як буб­лей­ни­ця на ба­зарі; ка­за­ла, що в нас у хаті й кішки не­ма, що після на­шо­го хліба в гос­тей три дні зу­би бо­лять, ос­ла­ви­ла мою жінку пе­ред слу­га­ми, ще й їзди­ла до ста­но­во­го нас по­зи­ва­ти. Про­шу вас, пе­ре­дай­те своїй жінці, щоб во­на більше ніко­ли не приїжджа­ла до на­шої гос­по­ди…"

- Ой гос­по­ди, спа­си нас і зас­ту­пи! Що це ви, Онисіє Сте­панівно, на­ро­би­ли? Чи вам тре­ба бу­ло їзди­ти до бла­го­чин­но­го? А бо­дай же вам жа­ба на но­гу нас­ту­пи­ла, - кляв отець Ха­ритін свою жінку, хо­дя­чи по кімнаті.

- Бублейниця! Я буб­лей­ни­ця! Йо­го жінка буб­лей­ни­ця, а не я, бо тіка­ла з гу­са­ра­ми. Я за це поїду та ко­чер­гою їм вікна по­ви­би­ваю. Так і на­пи­ши бла­го­чиній од ме­не! - крик­ну­ла Они­ся.

- Пишіть уже самі, - бу­де з ме­не й цього. Та те­пер же ме­не бла­го­чин­ний з'їсть без солі, вто­пить в ложці во­ди! Ой чо­го ж ви оце нат­во­ри­ли! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.

- Я тобі як дам пиріжків, то й не пот­ра­пиш ку­дою втіка­ти з своїм бла­го­чин­ним. Пош­леш ти­та­рем два во­зи горшків: су­неш бла­го­чин­но­му в зу­би горш­ка, а бла­го­чинній макітру, то запх­неш пельку й бла­го­чин­но­му, й бла­го­чинній!

- Ой, бо­дай же вас миші пе­ре­ля­ка­ли. Те­пер хоч іди до церк­ви та прав мо­ле­бень Іва­нові Воїнові. А ви, Онисіє Сте­панівно, їдьте до бла­го­чин­но­го та пе­реп­росіть, бо вже мені не жи­ти на світі, - вже й горш­ки не по­мо­жуть. Те­пер сип та й сип кар­бо­ван­чи­ки.

- А бо­дай він не діждав, щоб я йо­го пе­реп­ро­шу­ва­ла! Не­хай Оле­ся приїде та ме­не ще пе­реп­ро­сить, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

Тиждень хо­див отець Ха­ритін як сам не свій, тиж­день раділа Они­ся, що та­ки зігна­ла злість на Олесі. Ко­ли це прой­шла чут­ка, що мит­ро­по­лит пе­ре­во­дить ста­рих, прос­тих свя­ще­ників з ве­ли­ких па­рафій на малі, а ве­ликі од­дає "вче­ним", цеб­то мо­ло­дим семіна­рис­там. Од­но­го сусіда, ста­ро­го свя­ще­ни­ка, вже пе­ре­ве­ли з ве­ли­ко­го се­ла в ма­ле. Отець Ха­ритін зовсім за­жу­ривсь.

- Треба їха­ти до бла­го­чин­но­го на поклін, - ска­зав отець Ха­ритін Онисі, - він на­пи­ше в кліро­вих відо­мос­тях, що я "по­га­но­го по­ве­денія"; на­пи­ше, що і ви, Онисіє Сте­панівно, "по­га­но­го по­ве­денія", - тоді бу­де нам біда.

- А яке йо­му діло до мо­го "по­ве­денія", - ска­за­ла Онисія Сте­панівна, - от не­хай на­пи­ше, яко­го "по­ве­денія" йо­го Оле­ся! Оце бу­де га­разд.

- Коли він за свою жінку не на­пи­ше, а за вас на­пи­ше. От приїдуть, возьмуть вас та й по­са­дять в Ле­бе­динський мо­нас­тир на місяців два або три, - бу­де­те чер­ни­цям гру­би то­пи­ти та во­ду но­си­ти.

- Ет, дур­ний! Не зна­ти що вер­зе! Де це чу­ва­но, щоб по­падь са­ди­ли в мо­нас­тир. Як ме­не по­са­дять в мо­нас­тир, то я по­сад­жу Оле­сю в тюр­му! Я са­ма її заш­лю на Сибір, - ска­за­ла Они­ся, - бо ти, мов та пло­хенька кур­ка, - тобі хоч і на хвіст нас­ту­пи, то й не гавк­неш.

Минув тиж­день. Прой­шла чут­ка, що вмер бо­гус­лавський про­то­поп, а че­рез два тижні Ба­ла­бу­ха став про­то­по­пом. Як по­чув за це отець Ха­ритін, то й охо­лов, - в йо­го не­на­че грім уда­рив.

- От те­пе­реч­ки ми про­па­ли! - крик­нув отець Ха­ритін. - Ой, моя ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Тре­ба їха­ти пе­реп­ро­си­ти Ба­ла­бу­ху, по­ки са­мо ли­хо не прий­шло в ха­ту. Зга­дає він те­пер і ваші гар­бу­зи, й вільша­ницькі гро­мадські ви­бо­ри; зга­дає він усе.

Отець Ха­ритін за­га­дав зап­ряг­ти коні й поїхав в Бо­гус­лав. Ба­ла­бу­ха са­ме тоді сидів в кабінеті, й зга­ду­ючи за візит Онисії Сте­панівни, скла­дав в своєму що­ден­но­му діяріушеві вірші "О пре­лю­той жені". Отець Ха­ритін увійшов у гос­тин­ну й по­чав сти­ха каш­ля­ти; Ба­ла­бу­ха вий­шов до йо­го.

Отець Ха­ритін поз­до­ров­кав­ся з ним і поз­до­ров­ляв з про­то­попст­вом. Ба­ла­бу­ха гор­до обійшов­ся з ним, але все-та­ки поп­ро­сив сісти.

- Отець про­тоєрей, ви­ба­чай­те, будьте лас­каві… Тут моя Онисія Сте­панівна приїзди­ла до вас за най­мич­кою…

- Може, й ви приїха­ли за най­мич­кою? - пе­ре­бив йо­го Ба­ла­бу­ха.

- Борони бо­же! Я приїхав про­си­ти заз­да­легідь ви­ба­чен­ня за свою Онисію Сте­панівну. Ме­не тоді до­ма не бу­ло, а во­на взя­ла та й поїха­ла. Їй же бо­гу, я її не пус­кав! А вже де жінка вмішається, то й про­па­ще діло. Їй-бо­гу, я ні в чо­му не ви­нен…

- Ваша жінка приїха­ла сю­ди й на­го­во­ри­ла нам сім мішків гре­ча­ної вов­ни та чо­ти­ри ко­пи греч­ки. Ви ду­же роз­пус­ти­ли свою жінку; та й самі ви з му­жи­ка­ми по­во­ди­тесь за панібра­та; му­жи­ки до вас хо­дять в гості, п'ють у ва­шо­му домі… В мет­ри­ках в вас не­ма ніяко­го ла­ду. Ви чо­ловік прос­тий, - глядіть ли­шень, щоб вам хоч вдер­жа­тись на па­рафії. От, мо­же, приїде до вас сто­ло­на­чальник з прав­ленія на ревізію.

- Їй-богу, отець бла­го­чин­ний, то не я…

- От мої па­рафіяни хо­дять до вас хрес­ти­ти, а ви й хрес­ти­те.

- Їй-богу, більше не бу­ду, і в ха­ту, й в осе­лю кумів не пу­щу.

- От я приїду по­ди­ви­тись на ва­шу церк­ву. Та глядіть, щоб пе­ред но­вим ро­ком ваші книж­ки, ваші мет­ри­ки бу­ли справні, а то з вас ду­хов­не правлєніє ще й зде­ре штраф, - ска­зав Ба­ла­бу­ха на про­щанні.

Отець Ха­ритін приїхав до­до­му, мов при­би­тий гро­мом.

- Буде нам біда! Бла­го­чин­ний нах­ва­ляється, а сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія встрів ме­не на місті та ка­зав, що приїде до нас в гості, - ска­зав отець Ха­ритін до Онисі, кот­ра аж те­пер сха­ме­ну­лась, що на­коїла своїм язи­ком цілий ківш ли­ха.

- Знаємо, які то гості: те­пер од­чи­няй ко­мо­ру й скри­ню, ріж гу­си й кач­ки для сто­ло­на­чальни­ка! - ска­за­ла Они­ся. - І поніс ме­не не­чис­тий до тієї Олесі. Ну, та й вше­ле­па­лась я оце в біду по самі ву­ха.

- Тепер розш­мор­гуй­те кап­шу­ки та го­туй­те кар­бо­ванці Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ще ча­сом діло не дійшло до кон­сис­торії, бо тоді до­ве­деться про­да­ти й во­ли й ко­ни­ки, - ска­зав отець Ха­ритін.

Восени, тільки що зібра­ли все з по­ля, приїхав в Вільша­ни­цю но­вий про­тоєрей ог­ля­да­ти церк­ву. Він був сер­ди­тий, до всього чіпляв­ся, примітив по­рох в ол­тарі й на со­су­дах, примітив старі пор­вані ри­зи, навіть ста­ре обстрьопа­не кро­пи­ло, навіть цер­ковні дер­качі. За все дос­та­лось от­цю Ха­ри­то­нові, й не­ма­ло кар­бо­ванців ти­тар, по давньому зви­чаю, за ог­ляд церк­ви ви­си­пав в про­то­попську