Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

деревини, щоб привернути його увагу.

Він скрикнув.

— Що за чорт?

— Мені потрібна бомба!

Він розкрив було рота, щоб відповісти, аж раптом ще низка снарядів вибухнула, струсонувши корпус корабля. Він похитав головою й нестямно показав на порожню сумку.

— Що-небудь? — самими вустами промовила вона.

Він поліз у кишеню, десь із глибини дістав щось кругле й перекотив їй по підлозі. Вона підняла предмет. У ніздрі їй ударив нестерпний сморід.

— Це лайняна бомба? — крикнула вона.

Жамса безпорадно розвів руками.

— Це все, що лишилося!

Це мало спрацювати. Жинь запхнула бомбу під сорочку. Про запал вона потурбується, коли дістанеться до стіни. А зараз їй потрібно якось видертися на верхівку. І знайти щось велике, важке й достатньо широке, щоб закрити все її тіло.

Погляд упав на шлюпки.

Вона повернулася до Кітая.

— Піднімай шлюпку.

— Що?

Вона показала на вежу.

— Підніми мене до човна!

Його очі схвально звузилися. Він гаркнув декілька наказів солдатам позаду. Вони побігли до головної щогли, пригинаючись під щитами, піднятими над головою.

Жинь стрибнула у шлюпку разом зі ще з двома солдатами. Кітай наказав людям ослабити мотузки на кінцях, що зазвичай означало опустити шлюпку на воду на щогловий шків. Він не був досить укріплений. На пів дорозі вгору він заледве не обірвався, але вони вчасно встигли переповзти й перерозподілити вагу.

Стріла просвистіла Жинь біля голови. Лучники Барана помітили їх.

— Тримайтеся! — Вона розкрутила мотузки.

Шлюпка нахилилася майже горизонтально, виконуючи роль повнорозмірного щита. Жинь пригнулася, швидко вчепившись у сидіння, щоб не випасти. Арбалетний шворінь пробив днище човна і врізався в руку солдата ліворуч. Він закричав і відпустив. Уже за мить Жинь почула, як він упав на палубу.

Жинь затамувала подих. Човен був уже майже на верхівці стіни.

— Приготуйся. — Вона зігнула коліна й так сильно хитнула човен, що він нахилився вперед. Перший нахил не дістав до стіни на кількадесят сантиметрів. Жинь коротко, лише на мить, глянула на провалля під ногами.

Ще хмара стріл влучила в човен, коли вони відхилилися назад.

Друге хитання піднесло їх досить близько.

— Уперед!

Вони стрибнули на стіну. Жинь підсковзнулася від удару. Її коліна ковзали по гладенькому камінню, а стопами вона молотила в страхітливій порожнечі. Вона змахнула руками вперед і схопилася за жолобок у стіні. Жинь щосили намагалася підтягнутися досить високо, щоб упертися ліктем у край і підтягти тулуб.

Вона незграбно гепнулася в прохід і, похитуючись, підвелася саме тієї миті, коли солдат із провінції Барана наставив їй у голову вістря меча. Жинь заблокувала його тризубом, відвівши клинок по колу, від чого той відлетів геть, а потім ударила солдата тупим кінцем. Хлопець покотився сходами, збиваючи з ніг товаришів.

Це дало Жинь тимчасову відстрочку. Вона шукала стіну, на якій ховалися лучники. Лайняна бомба Жамси їх не вбила б, але змогла б відволікти. Просто треба було її підпалити.

І знову вона вилаялася через Печатку. Жинь могла б запалити її, клацнувши пальцями, це було б так просто.

Вона поглядом шукала ліхтар, мідник, що-небудь… там. За півтора метра від неї в мідному казанку виднілася купка розжареного вугілля. Певно, оборонці Барана використовували його, щоб запалювати власні снаряди.

Вона підважила бомбу в руці, закинула її в казанок і молилася.

Через декілька секунд почувся тьмяний приглушений бум.

Жинь глибоко вдихнула. Над парапетами здіймався густий кислотний дим лайняної бомби і сморід, що просто виїдав очі.

— У нас проблема, — сказав республіканський солдат ліворуч від неї.

Жинь примружилася від диму й побачила колону підкріплення провінції Барана, що швидко наближалася до них від проходу ліворуч.

Жинь квапливо розглядала стіну, шукаючи способу спуститися. Зліва вона побачила сходи, але біля підніжжя юрбилося забагато солдатів. Униз можна було дістатися, тільки потрапивши на інший бік стіни, але перехід туди не діставав, а сама стіна була завширшки лише зі стопу Жинь.

Часу думати не було. Вона стрибнула на зовнішній край стіни, вперлася п’ятами й почала бігти до того, як похитнулася б в інший бік. Кожні декілька кроків вона відчувала, як втрачає рівновагу й починає кренитися набік. Якимось дивом їй вдавалося вирівнюватися — і вона кидалася бігти далі.

Жинь почула різкий звук кількох луків. Замість того щоб при­гнутися, вона стрибнула до сходів. Невдало приземлилася на бік, перекотилася далі, спинилася. Плече і стегно горіли болем, але руки й ноги ще працювали. Вона нестямно поповзла сходами вниз, чуючи, як над головою свистять стріли.

За воротами було поле бою.

Вона врізалася в місиво тіл, брязкіт сталі. У натовпі виднілися сині форми. Республіканські солдати. На Жинь нахлинула хвиля полегшення. Зрештою, вони не померли, просто спізнилися.

— Саме вчасно!

Перед нею з’явилися два епіцентри страшенних руйнувань. Суні підняв солдата з провінції Барана, немовби ляльку, закинув над головою і жбурнув у натовп. Бадзі встромив граблі комусь у шию, струснув їх і обвів колом, щоб відбити стрілу в польоті.

— Гарно, — сказала Жинь.

Він допоміг їй підвестися.

— Чому ви так довго?

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, аж раптом хтось спробував схопити її ззаду. Вона інстинктивно вдарила ліктем і відчула приємний хрускіт розбитого носа. Нападник відпустив. Вона звільнилася.

— Ми чекали вашого сигналу!

— Ми подавали сигнал! Десять хвилин тому запустили сигнальну ракету! Де та гадська армія?

Жинь показала на стіну.

— Он там.

Ворота Сяшана струсонулися від удару. «Сорокопуд» опустив башту.

Республіканські солдати рвонули через стіну, немовби рій мурах. Тіла падали на землю, ніби цеглини; у небо злітали гаки і вгризалися в стіни на однаковій відстані один від одного.

Тепер Жинь бачила майже стільки ж синіх форм, як і зелених. Натиск республіканських солдатів поступово долав центральну площу.

— Дістанься воріт, — сказала Жинь Бадзі.

— Шлях перед тобою.

Одним прицільним ударом граблів Бадзі розкидав товкотнечу солдатів, які охороняли одне заблоковане колесо. Суні взявся до другого колеса. Разом вони вперлися п’ятами в землю й натиснули. Республіканські солдати утворили навколо них захисне коло, відбиваючись від натиску оборонців.

— Тисни! — крикнув хтось.

Жинь не могла озирнутися й глянути, що там сталося. Хвиля сталі надто сліпила її. Щось різонуло ліву щоку. Кров залила обличчя. Потрапила в очі… Вона витерла кров рукавом, але від цього стало тільки гірше.

Вона наосліп розмахувала тризубом. Сталь ударилась об кістку — її нападник упав на землю. Вдалий удар. Жинь відступила за лінію республіканців і нестямно прокліпувалася, доки нарешті знову не прозріла.

Від запірних коліс почувся якийсь хрип. Жинь ризикнула озирнутися через плече. Зі страшним стогоном ворота Сяшана розчинилися.

А за ними був флот.

Розклад сил змінився. Республіканські солдати наводнили площу повінню зі стількох синіх форм, що тієї миті Жинь зовсім випустила з очей захисників провінції Барана. Десь засурмили в ріг, а після цього почулася низка ударів у гонг, які розкочувалися так голосно, що поглинали всі інші звуки.

Сигнали тривоги. Але сигнали кому? Жинь вилізла на ящики, намагаючись розгледіти щось поверх бойовища.

У південно-західному провулку вона помітила рух. Примружилася. До площі біг