Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

Глава 13.1. Штиль

Я прокинулася ще затемна, і тільки сріблясте світло Селени лилося крізь два невеликих вікна, слабо освітлюючи каюту. Голова боліла та нестерпно хотілося пити. Я була накрита теплою ковдрою з овечої вовни, а навпроти спав Деміан.

Нічим не накритий.

Мабуть, він віддав мені свою ковдру, і схоже що ще одної для себе у нього не знайшлося.

І це було так дивно - спати в одному ліжку з чоловіком.

Я відкинула ковдру і зябко повела плечима, по шкірі одразу ж побігли колючі мурашки. У каюті виявилося відчутно прохолодно. Вікна тут теж були розбиті, а підлогу вздовж стіни усіяли осколки, які, ясна річ, ніхто не прибрав. Не до цього було.

Я тихо встала, щоб не розбудити графа, і помітила, що спала, як була, - у халаті та шовковій нічній сорочці. Тільки поясу немає. Я пошукала його поглядом і знайшла на кріслі. Швидко підійшла, підхопила та пов'язала навколо талії. Потім узяла в руки срібний глечик, випила води прямо з нього, ледь не застогнавши від полегшення, та обернулася до Деміана. Мої брови злетіли вгору й там і залишилися.

Ох... Ну що сказати...

З цього ракурсу він виглядав як витвір мистецтва. Темне волосся в художньому безладді розсипалося по подушці. Чоловік був без сорочки, в самих лише штанях, а примарне світло і загадкова тінь химерно підкреслювали рельєфні обриси сильних рук, плоского живота, розвиненого торса, а штани щільно облягали стрункі ноги. Удень одяг приховував усе це, зате зараз я просто не могла відірвати погляду, з німим захопленням розглядаючи його. Коли ще таке побачу?

Я таку красу тільки в анатомічному атласі бачила, та й то один раз, потайки пробравшись до бібліотеки і діставши його з самої верхівки найвищої шафи.

Виникло недоречне і нерозважливе бажання торкнутися оголеного плеча та провести вниз по руці до кінчиків пальців... Притиснутися долонею до грудної клітки і спуститися до живота. Можна й губами... У Деміана така чудова шкіра - гладенька, засмагла, ніби оксамитова...

Я заворожено милувалася ним, притиснувши глечик до грудей. Обличчя графа ховалося в тіні, але раптом я помітила, як блиснули його очі. О боги, він весь цей час бачив як я його розглядаю?!

- Ви спите? - обережно прошепотіла я.

- З вами хіба заснеш? - невдоволено буркнув Деміан.

Жар кинувся мені в обличчя.

- Хм... - я розгубилася, не знаючи, як це розуміти, - Вважатиму за комплімент.

- Як вам буде завгодно... - світськи відповів мій напівголий співрозмовник.

Мені стало соромно й ніяково, але замість того щоб вибачитися за підглядання, я чомусь дорікнула йому:

- Могли б із поваги до мене не знімати сорочку!

- З поваги до вас я не зняв штани, - помітив граф.

Я відчула, що червонію і струснула головою, відганяючи незручність:

- Добре, приймається, - я ще пом'ялася трохи, так само притискаючи до себе нещасний глечик, що норовив розколотися під моїми руками. Деміан теж мовчав. - Тоді я піду?

- Ідіть, - втомлено дозволив граф.

Я розвернулася і поспішила до дверей, відчинила їх, але голос чоловіка зупинив мене на порозі:

- Глечик залиште! У мене іншого немає...

Сонно потягнувся за теплою ковдрою та накрився нею.

- Ох, так! - вигукнула я, ще більше заливаючись фарбою.

Повернулася, і не дивлячись на Деміана, поставила глечик на стіл, після чого стрімко вибігла з каюти, згораючи від сорому.

Але замість того, щоб іти до себе, я попрямувала на палубу. Мені потрібно було охолонути й провітрити голову. І хоча б спробувати розібратися з тією плутаниною, що творилася в душі та на серці. В одному халаті поверх нічної сорочки, легких туфлях і простоволоса я вийшла назовні.

Щоб завмерти від виду понівеченого корабля. Палуба була всіяна купами дощок та балок, залита водою. Я подивилася на щогли. Поламаними крилами з них звисали обривки вітрил і, немов оголені кістки, стирчали уламки рей.

Корабель був у жалюгідному стані. Навряд чи на ньому можна хоч кудись доплисти.

Але мене це не зупинило. Обережно ступаючи по уламках, щоб не вступити в калюжу і не замочити ноги та одяг, я попрямувала до борту.

Він теж був розбитий і в ньому зяяли величезні діри.

Я поклала долоні на приємно прохолодне дерево, вже не таке гладке як раніше, а все в тріщинах та сколах, і з насолодою вдихнула свіже ранкове повітря. На небі зійшла ніжна зоря, вона зайнялася на сході й розмалювала хмари ліловими та фіолетовими відтінками. Слідом, осяяні рожевим золотом перших сонячних променів, хвилі почервоніли немов від збентеження, відображаючи мій настрій. Світало швидко. Океан був спокійним, безтурботним, мовчазним. Навколо стояла дивовижна тиша. Легкі хвилі несміливо підкочувалися до корабля, немов і не було вчора тієї божевільної стихійної сили. Якби не розгром навколо, я б подумала, що мені все наснилося.

Учора вночі на мене напав кракен, я ледь не потонула, та дізналася, що в мого майбутнього чоловіка є гарем. І останнє здавалося найгіршим.

А ще я не розуміла, що відбувається між мною і Деміаном. Чи був реальністю той швидкий поцілунок у чоло тоді в коридорі? Чи цілував він мої долоні й пальці вчора вночі, чи це все ігри моєї розпаленої та хворобливої уяви?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍