Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 28 РИТА

Наступні кілька днів минають сумбурно: зима готується вступати в повні права, "Скалозуби" очікують на матч із "Барсами", а я щоранку приходжу до тренувального центру, попередньо виконавши повний набір вправ для дихання.

Директор клубу "Скалозубів" — Віктор Хогай — повертається із затяжної відпустки, яка була зумовлена складною операцією. Моя подруга Соня строчить по двадцять повідомлень на добу, мабуть, підозрюючи, що зі мною коїться щось недобре.

У моєму кабінеті я відсуваю вбік стос бланків, який скинули на мене для нудного заповнення, і знову дістаю телефон із сумки.

Семирічна Марина, яка прибула в реабілітаційний центр "Крилаті" за місяць до мого звільнення, потай надсилає мені відеозвіти. Сучасні діти до остраху тямущі та винахідливі, і я відчуваю, як обличчя розпливається в усмішці, коли переглядаю п'ятисекундне тренування в її виконанні. Вона рухає руками як робот, хоча лише одне крихітне плече стягнуте опіком. Це я придумала створювати вигаданого персонажа для кожного тренувального руху.

Діти знають, що мають безглуздий і жалюгідний вигляд, коли намагаються змусити руки-ноги-голову працювати, і тому відмовляються справно виконувати вправи. Але якщо всі колективно перетворюються на казкових істот, то це вже гра.

— Тітонько Рито, я не хочу бути Трансформером, як Єгор, — голосно шепоче Марина в камеру, забувши розвернути телефон у бік обличчя. — Скажіть тітці Зіні, що я маю бути Русалонькою!

"Тітонька Рита", чи то пак я, зітхає і переглядає відеоповідомлення ще раз. От же маленька пустунка, примудрилася вивідати в когось мій номер телефону.

Потім я знову відкриваю браузер, де ще відкрито вкладку зі сторінкою журнального нарису про Резника. Тут підібрані приголомшливі фотографії. Артур ніби був народжений, щоб стати зіркою.

Статтю в "Таймері" явно організував Салазаров, це дуже на нього схоже. З натяком на те, що в цьому бізнесі немає тих кого неможливо втопити й на те, що в будь-який момент курс громадської думки можна підправити.

Тільки... якщо прибрати все лушпиння і метушню... Резник однаково виглядає звичайним хлопцем, який чудово виконує свою роботу за великі гроші та просто не бажає танцювати під дудку "великих світу цього".

На зборах, організованих директором "Скалозубів" Хогаєм, я намагаюся стояти осторонь.

На жаль, Корній обирає чудовий момент, щоб проявити джентльменські якості — і, зважаючи на мій незначний зріст, мене висувають уперед.

Це збіговисько проходить надто близько до крижаного плато. Тому я змушена постійно дивитися вбік.

Голос Хогая розноситься по всій арені. Раніше я була впевнена, що він — гранично обмежена людина, але тепер бачу: директор — володар безперечної харизми. Він говорить і говорить. Як усі люди, обізнані про наявність у себе харизми, Хогай шляхетно вважає за краще не затикатися — щоб тільки не обділити нас, простих смертних, можливістю насолодитися його неймовірністю.

Можливо, мене так нервує ця вже друга година "балачок", тому що капітан "Скалозубів" теж стоїть у першому ряду, тільки праворуч від директора, і дивиться на мене невідривно.

"Невідривно" — це не перебільшення, я готова заприсягтися, що Резник ще ні на одну мить не відвів очей.

Я дивлюся на прожектор зверху. Потім у підлогу і на черевики Хогая. Ще перевіряю вміст кишень. Кілька разів. Обох кишень. Подумки повторюю етіологію і патогенез дифузного аутоімунного зоба. Потім вивчаю ніготь на лівій руці. Мені здається, вже на цьому моменті я починаю червоніти.

Тому що він усе дивиться і дивиться.

Наче невидимий тунель пробурив просто в повітрі своїм нестерпним поглядом і тепер вичікує, коли нещасна рибка підпливе ближче і принюхається до наживки.

Не хочу бути нещасною рибкою. Хочу бути Трансформером, з бронею і щитом на серці в триста мегатонн.

Абсолютно кожному присутньому, з тих, хто перебуває у мене за спиною, має бути все зрозуміло.

Широко розплющені очі Резника застигли на мені, а він сам узагалі не ворушиться. Сумніваюся, що капітан запам'ятав хоч одне слово Хогая.

"Ну досить!", хочу я закричати, а натомість вдаю, що уважно відстежую експресивні рухи рук директора.

Щойно збори закінчуються, я зображую зайняту особу, у якої розривається телефон від термінових дзвінків.

Яке щастя, що до кінця дня ми з Резником стикаємося кілька разів, бо це допомагає з'ясувати, що він тепер мене демонстративно ігнорує.

Коли він крокує коридором разом із Хогаєм, зовсім не акуратно згортає та мне документи в долонях, то навіть зневажливо зачіпає мене плечем.

Мовляв, показує мені — якщо я не можу бути з ним в публічних стосунках, то він теперь вирішив так поводитися.

Біля наступних сходів я зустрічаю юніорів: їм завжди вдається мене розсмішити, хоча я навмисно цього не показую.

Серед них виділяється рудоволосий Коваленко, якого було вирішено взяти в запас на наступну гру. Вирішено, власне кажучи, Резником, бо він останнім часом — джерело інноваційних ініціатив.

Насправді Артур просто ходить по лезу, по черзі натискаючи на чутливі кнопки Салазарова і перевіряючи за які нитки тягнути небезпечно.

Абсолютно жахливо, що мені це так у ньому подобається.

Резник тільки зображує спонтанно-скажені напади самоуправства, а насправді — слушно прораховує ходи наперед і повертає махину клубу в потрібний йому бік.

Коваленко тупцює на місці, коли всім уже час розходитися. Я так і думала, що довготелесий хлопчисько хоче щось запитати.

— А правда, що "Барси" і нас покликали на цей благодійний концерт? — видає рижик майже скоромовкою. Бугай справа штовхає його в спину, а двоє гравців-юніорів давляться смішками.

— Ну, якби вони нас із тобою покликали, то ми б знали, правда? — зітхаю я, розтягуючи рот у черговій усмішці.

Я чула, що сьогодні виплив якийсь казус із благодійним концертом основної команди-супротивника. Нібито вони офіційно запросили гравців "Скалозубів", але, звісно, клуб вирішив, що це глузування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍