Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 18.2

Спочатку навіть не вірю очам. Це дійсно вона? Не ввижається мені? Точно Діана? А якщо помилково надіслала повідомлення? Інколи таке буває…

Бігцем беру до рук смартфон. Розблоковую його та переконуюся в наступному - не випадково. Адже читаю наступне:

- Адо, вибач мені. Ти як?

Яке лаконічне вибачення. Вибач… Можна було на більше слів розщедритися. Утім це Діана. Вона така та її вже не змінити. Та взагалі перемога в тому, що першою написала, а тому одразу відповідаю.

- Нормально. Зараз рада, що ти нарешті перестала мене ігнорувати.

Відправляю та чекаю на відповідь, а поки переводжу погляд на Неджі. Цуценя кидає качку та починає бігати кімнатою. Ой.... Зараз це буде дратувати Олександра.

Тут приходить повідомлення, в яке одразу занурюю очі:

- Я знаю, що моя поведінка була паскудна. Але я тоді просто знаходилася під чарами Петі, а тільки днями втямила наскільки я дурна.

Ну паскудна, то ще дуже м'яко сказано! Діана повелася зі мною, як остання свинюка! А Петя…

- Ви розійшлися? - друкую та одночасно сподіваюся, що вона кинула того козла.

- Не зовсім, - читаю, та мої брови лізуть доверху, мов альпіністи, і приходить ще. - Ми взяли перерву в стосунках.

Ну хоч перерва, але краще б розійшлися. Він їй не пара.

- А що між вами сталося?

- Це така довга історія. А може завтра зустрінемося в кафе, та я тобі розповім? Як ти на таке дивишся?

Зустрітися в кафе, то дуже гарна ідея, але я досі під суворим наглядом. Охоронець до цього часу стоїть під дверима та ходить за моєю спиною.

І що робити?

Обертаю голову до Липовського. Він весь у роботі. Просити у нього на декілька годин забрати охоронця? Це буде важко…

- Адо? - приходить мені від Діани.

- Зараз я дещо уточню та напишу, - надсилаю відповідь та відкладаю телефон,  і тут Неджі вхоплюється за халат Олександра та починає з ним гратися. Цуцик грайливо гарчить та тягне тканину на себе.

Чоловік одразу відривається від своїх справ. Невдоволено дивиться на нього, а потім на мене.

- Він так проявляє свою любов до тебе, - відповідаю та забираю його на руки. Неджі починає гратися з моїми пальцями - легенько кусає.

- Видно сильно він мене любить, то телефон погризе, взуття, годинник…

- Він ще маленький, - чухаю животик і той перестає рухатися. Застигає на руках від задоволення. Обожнює, коли я так роблю.

- То ясно, - протягує.

- Олександре, - підіймаю погляд на чоловіка.

- Що?

Я оголошую в голові пошукову кампанію - треба підходящі слова, які б допомогли мені правильно пояснити, що бажаю. Бо одна не та літера та все. Ховайся на дні моря, бо таким злим стане…

- Я слухаю… Що ти хочеш?

- А чому ти вирішив, що я щось хочу? - перестаю гладити Неджі, і той починає кусати за руки.

- А ніби я не бачу. Говори.

Він читає мене, як розгорнену книгу.

- Я завтра хочу піти з подругою в кафе.

- І? - з'являється здивування на обличчі.

- Можна мені піти?

- Йди, але до шостої повинна бути вдома. Ти знаєш правила.

- Так, але…

- Що але? - пронизує мене поглядом.

- Охоронець, - ледве шепочу та заплющую очі, бо боюся його реакції. Здається, що зараз час зупиняється. Я дуже не хочу сваритися з Олександром.

- Взагалі я думав прибрати від тебе таку охорону, - мовить неочікуване. - За цей місяць ти показала, що тобі можна довіряти, а тому від завтра Антон не буде за тобою ходити.

- Ти серйозно? - розплющую очі.

- Так. Але якщо щось витвориш, то… Я думаю, ти сама розумієш, що станеться.

- Угу, - махаю головою, а Неджі звільняється від мене та біжить до качки. Знову кусає свою улюблену іграшку.

Липовський одразу повертається до комп'ютера, а я перші секунди не рухаюся, а далі відписую подрузі, що завтра можу з нею зустрітися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍