Читати книгу - "Пазл"

спробував відчинити двері, що мали вести до коридорів лікарні, але марно. Ручки не було, а двері були замкнені на замок.

Вітер вривався в кімнату і дивно свистів уздовж внутрішніх стін. Ілан абстрагувався від нього і підійшов до пронумерованих екранів і панелі приладів. Функціонал інтуїтивно здавався доволі зрозумілим. Він натискав на кнопки, що теж були пронумеровані, і відповідні екрани вмикалися, демонструючи чітке кольорове зображення. Ілан упізнав їхній коридор з кахлями «в шашечку», поріг душової, кухню. Наприклад, одна з камер була наведена на стіл, за яким вони їли, але широкоформатна зйомка дозволяла побачити також холодильники, раковину — словом, майже все приміщення. Деякі екрани були абсолютно чорні, через темряву. Під джойстиком була клавіатура, що дозволяла вводити цифри. Ілан ввів число 14, що відповідало номеру камери на кухні, і почав водити джойстиком. Тут він помітив, що об’єктив повертається в тому напрямку, який він обирає. Також була можливість збільшувати зображення.

Отже, Ілан знайшов серце гри, мозковий центр, з якого Гадес за ними спостерігав. У цьому питанні організатор їм не збрехав. Ілан відчув задоволення, якесь відчуття перемоги над тими, хто ним маніпулював. Сівши у крісло, він продовжив натискати на кнопки. Їх було шістдесят чотири — стільки ж, скільки й клітинок на шаховій дошці. Шістдесят чотири стратегічні точки, що дозволяють стежити за їхніми діями, спостерігати за їхнім прогресом у «Параної».

Один за одним йшли чорні екрани — деякі з них, напевно, відповідали стоматологічному кабінету, кабінету еле­ктро­терапії, можливо, навіть кабінету лоботомії. Ілан уявив Гадеса, що сидить у цьому кріслі і спокійно дивиться, як його піддають ударам струму, і його лють посилилась.

Коли він натиснув на номер 60, у нього очі на лоб полізли. На екрані хтось був — з огляду на довге чорне волосся, схоже, жінка, що сиділа на ліжку, підтягнувши до себе коліна й опустивши між них голову. Вона здавалась надзвичайно худою, була одягнена в костюм пацієнта і білу гамівну сорочку, що унеможливлювала рухи руками. Вона ховала очі від яскравого світла люмінесцентної лампи.

Без жодного сумніву, Ілан щойно виявив освітлену кімнату на четвертому поверсі, майже по вертикалі над тією, де зараз перебував він сам.

Приголомшений, він набрав номер 60 на цифровій клавіа­турі й обережно повів джойстиком. Праворуч він побачив білі двері у такій само білій стіні. До речі, усі стіни були білі і, здається, з м’якою оббивкою. Ілан спрямував електронне око ліворуч і помітив вікно, заварене ґратами. Але воно було розміщене на висоті, за межами доступу ув’язненої людини. Він збільшив зображення і побачив сніжинки, що врізалися у скло.

Ілан ущипнув себе за перенісся, намагаючись думати, поки вітер продовжував грати свою дивну мелодію, вібруючи об стіни, колихаючи складки занавіски. Ким може бути ця жінка? Що цікаво, тієї миті йому на думку спало лише одне ім’я: С. Ж. Лоррен, запроторена сюди у двадцятирічному віці,— дівчина, яка вважала, що її ґвалтували, але при цьому була цнотливою. Як і Гайгекс, вона мала декілька особистостей. Теж була надзвичайно худа, згідно з доповіддю, яку читав Мокі. І в неї теж було довге чорне волосся.

Дурниці, це було понад п’ятнадцять років тому. Це абсолютно безглуздо.

Стикнувшись із незбагненним, Ілан не мав іншого вибору, ніж знову повернутися до теорії ігор: доповідь про С. Ж. Лоррен, яку йому читав Мокі, коли вони вдвох були в кабінеті,— підробка. Наступні завдання привели б його до цієї ув’язненої «актриси». Можливо, її місія — передати йому новий ключ, що приведе до наступного завдання… І так далі.

А якщо гравці мають рацію? Якщо все це лише вигадка? І ця жінка — лише пішак «Параної»?

Ілан не хотів у це вірити. Він знову подумав про вчинки Гайгекса, про фотографії, які той спалив у кабінеті арт-терапії. Про собаку, якого він описав. Про знищені мобільні телефони у снігу.

Розплющивши очі, Ілан відсахнувся. Жінка стояла під камерою і нерухомо дивилася на неї. Її обличчя було вкрите подряпинами, і деякі з них, здавалось, проходили аж від лоба до підборіддя. Наче полонянка намагалася пробратися всередину самої себе своїми пальцями, нігтями, роздираючи своє худюще обличчя. Без сумніву, гамівна сорочка на ній для того, аби вона не понівечила себе ще більше.

Якщо вона справді божевільна, то як вона тут опинилась? Її викрали? Але навіщо?

Або ж це лише грим…

Пацієнтка повернула голову праворуч, ліворуч, вишкі­ривши жовті зуби. Її очі були чорні, наче дно колодязя, й обрамлені вираженими зморшками. Точно визначити її вік було неможливо. Сорок років, п’ятдесят? Одягнений скелет і обличчя, з якого, смерть, здавалося, висмоктала життя. Вона плюнула в напрямку камери, не влучила і знову сіла у ту саму позу ембріона. Вона була ослабленою, виснаженою. Її більше не існувало.

Ілан більше нічого не розумів. У нього було враження, наче він уже десь бачив цю жінку, але не міг згадати, де саме. Чи була вона частиною його минулого? Чи знав він її до того, як йому випалили пам’ять? Хто вона? Що вона робить у цій закинутій лікарні?

Актриса «Параної»… Іншого пояснення немає.

За допомогою джойстика він наблизив зображення істоти. Рух камери, напевно, був чутним, бо вона визирала одним оком із-за плеча, не показуючи решту обличчя. Блискуча зіниця, сповнена ненависті. Щоб мати такий холодний і вбивчий погляд, потрібно бути справді божевільною.

У кутку екрана Ілан помітив маленькі чорні плями на стіні позаду цієї зомбі. Вони були схожі на написані слова. Він максимально збільшив зображення, але пацієнтка трохи посунулась убік і затулила йому огляд.

— Відійди,— нервово прошепотів він.— Відійди, будь ласка.

Що там написано, позаду неї?

Він змістив камеру правіше і знову побачив ці плями чорнила. Тепер він зміг чітко прочитати слово, те саме слово, написане сотні разів, скрізь, на всіх стінах камери.

Це було слово «Яків».

Яків, Яків, Яків… з якоюсь одержимістю, чітким, майже хірургічно акуратним почерком написане на оббивці стін, що вона аж почорніла. Рівні, ретельно виведені літери. Ілан переживав один шок за іншим, жах за жахом, проте у нього було враження, що він просувається вперед. Наближається до правди, яка вже зараз виявляється мерзенною.

Хтось, у глибині нього самого, знав цю жінку. А ця жінка знала Якова. А Яків знав таємницю його батька. Це безумство, божевілля, це позбавлено сенсу. Але це шлях, який він мусить пройти, щоб потрапити до темних закутків власної пам’яті, він це знав. Можливо, у кінці шляху на нього чекає Гадес, можливо, він усе це передбачив, але принаймні Ілан отримає відповіді на свої питання. Він дізнається, хто він насправді.

Він згадав про драбину в одному з приміщень моргу, там, де стояла бочка з пальним. Завтра, коли увімкнеться світло, він скористається нею і вилізе нагору. Може, вона недостатньо довга, але він, без сумніву, зможе легко дістатися до третього поверху. А далі він щось придумає, навіть якщо йому доведеться виламувати ґрати й вибивати вікно залізним ломом, щоб дістатися до кімнати цієї жінки.

Але