Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Аглая щиро за подругу пораділа. Едда заслуговувала на щасливе, спокійне життя із коханим на своєму острові.

Певно, ще довго теревенили б про свої жіночі мрії та сподівання.  

Та з’явилася в Аглаї ще одна надійна підтримка. Бо раптово до столової зали зайшла схвильована Анна. Аглая скрикнула радісно, підбігла до любої сестри, обійняла її міцно, та й трохи навернулися сльози на очі, певно, від пережитих емоцій.

- Що трапилося, Аглає? – занепокоєно оглядала її Анна. – Я примчала в маєток. Вибач, можливо, даремно підійняла ґвалт. Але ж ти завжди зранку залишала мені записки. А тут ми з Яковом приїхали, а листа немає. А ще сьогодні я бачила страшний сон, ніби ти простягаєш до мене руки та шепочеш врятуй мене, сестро. Ти ж розумієш, як я злякалася?

Анна була дуже схвильована, стискала в обіймах сестру. Вона сказала правду. Аглая разом з Адамом якось вже призвичаїлися їздити до альтанки рано вранці. Їй подобалося стрічати перші промені неквапливого сонця. Вона мліла, споглядаючи пробудження природи. Тож не дивно, що Анна, не знайшовши вісточки, захвилювалася.

Та й був між ними такий сильний емоційний зв’язок, що дуже вже гостро вони відчували біль одна одної. Коли хворіла одна, то обов’язково погано й другій. Це була така нерозривна нитка, яка поєднувала двох сестер. Тож не здивувалася Аглая такому сну.

А за Анною зайшов до столової зали й пан Яків. Він з інтересом подивився на Едду й трохи з острахом на хижака, що невідступно лежав поряд із дівчиною.

- Яка цікава зустріч, – промовив у передчутті розкриття якихось таємниць поліцмейстер. – У мене залишилось до вас декілька питань, панянко Еддо. Сподіваюся, що отримаю на них відповіді.

Та відвертої розмови відразу не вийшло, бо почулися швидкі кроки й до столової зали зайшли Адам та барон Крісовський. А останньою поповнила це славне товариство графиня Євлампія, бо їй вже набридло стільки часу насолоджуватися самотою у своєму саду й вона почула приїзд гостей, яких, звісно, варто було привітати.

У пана Якова начебто й обличчя видовжилося від здивування. Він холодно подивився на Адама. Але жодної ідеї, як пояснювати цю ситуацію поліцмейстеру молодий граф Домбровський не мав.