Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— То ти щось бачила?  

— Не   бачила.    Радше відчула. Поряд було щось моторошне, — Голлі здригнулась.  

— Еге ж, спочатку такі речі вражають. Перші кілька разів, — зауважила я. — Локвуде. що я зараз повинна робити? — я поглянула просто йому в очі.  

— Навіть якщо ми нічого не знайдемо, я заллю підвал соляним розчином і засиплю залізними стружками. Цього вистачить. А ти. Люсі, зроби те саме на горищі- Про всяк випадок. Якщо ми розшукаємо Джерело, буде чудово. Інакше доведеться обробити сіллю й залізом усі сходи. А ти. Голлі, залишишся тут. Ти надто втомлена.  

— Ні, я теж допомагатиму, — кволим голосом заперечила Голлі. Вона промовила це з таким докором, ніби була однонога, а ми вимагали, щоб вона пішла на сходах у матроський танець.  

Я мовчки вибалушила очі, допила свій чай і вирушила нагору виконувати свою роботу.  

На горішньому майданчику я носаком черевика відсунула вбік залізне коло, дістала пляшку з водою, каністру з сіллю й заходилася готувати соляний розчин у пластмасовому відерці. Я, мабуть, вимішувала його дужче, ніж треба, бо кілька краплин упали на криваві сліди, які засичали й запінились, наче суп, що вибіг з каструлі на гарячу плиту. Потім я знайшла цупку ганчірку, перенесла відерце до краю сходів, стала на коліна і, ляпнувши сердито ганчіркою, почала протирати підлогу.  

На жаль, саме так Локвуд підходить до   будь-якого    прояву. Знешкодити привид, навіть не з’ясувавши, що він за один. Знищити його. Так, Куків привид украй небезпечний. Його треба позбутись. Та водночас Локвуд спокійненько збирається знищити й Малого Тома. Він дозволяє мені спілкуватись із черепом, бо той сидить у посрібленій склянці, та водночас забороняє таке саме спілкування з духами на роботі. Вважає,   щ   о це пусте марнування часу.  

Я розуміла,   чому    він чинить саме так. Чи, може, ні?   »їїмолодший брат, не зміг запобігти нападові на сестру.   Його й досі гнітить це горе? Чи, може, почуття провини?  

Я випросталась і відгорнула з чола волосся. Саме цієї миті криваві сліди щезли. З майданчика, зі сходинок, з підлоги — звідусіль. Я позирнула на годинник, учора вони трималися десь із п'ятдесят хвилин. Сьогодні повторилося те саме. Я насторожилась. Відчула, як мені залоскотало пальці, як мені в обличчя війнуло холодним повітрям. І почула звук. Чиєсь дихання...  

А може, то був звук, що   вдавав    чиєсь дихання. Ніби хтось пригадував, як це — бути живим.  

Я нахилилась уперед і загасила ліхтарі. Тоді заплющила очі й повільно полічила до семи, прислухаючись до слабкого, важкого, переляканого дихання. Так міг би дихати захеканий собака.  

Я підвелась, розплющила очі й трохи постояла на місці, щоб звикнути до темряви. Лише через кілька секунд я розгледіла постать, що стояла нижче від мене на сходах.  

Потойбічне світло, що огортало її, майже згасло. Воно ледве жевріло, наче жар від учорашнього вогнища, й перетворилось на слабенький, ледь помітний серпанок. Розібрати обличчя я не могла, проте розпізнала худенькі плечі, згорблене тільце й сумно схилену голову.  

— Томе, це ти? — промовила я.  

Навіть не озираючись, я пам'ятала, що зруйнувала своє залізне коло, яке перетворилося на купку переплутаних ланцюгів. Це. одначе, не тривожило мене. Якщо буде треба, я зумію захистити себе й   такими    ланцюгами. От тільки мені   не хотілося   цього робити, бо залізо притупить мої відчуття, заважатиме слухати.  

— Чого ти хочеш, Томе? — провадила я. — Чим ми можемо допомогти тобі?