Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Поки Ромєк лежав у сіннику, Тіллан уже виходив надвір. Він сідав на лаву та годинами дивився в далечину порожнім поглядом. Вельда намагалася розважити його своїми розмовами, на які він майже не реагував. Вона докладно розповідала про події в замку, які він пропустив, про своє життя, що було здебільшого печальним, відверто описувала всілякі труднощі, але не дочекалася слів підтримки. Знаходила якісь смішні моменти, однак не змогла пробудити веселощів. Діти бігали поруч, грали та сміялися, але жодна їхня витівка також не викликала усмішки на його обличчі. Іноді один чи інший хлопчик старався втягнути його у свої ігри, але їм це не вдавалося, і вони його більше не чіпали.

Ітмар радів, що обидва друга поправляються, і не одразу помітив, що з Тілланом щось не те, адже уходив на цілий день у ліс рубати дерева, взявши із собою хліб та сир, щоб перекусити. Справа виявилася не такою простою, як він думав спочатку. З першим деревом він довго провозився, потім потроху призвичаївся. Чухрати гілля було найпростішим, а пиляти колоди – найнуднішим. Додому повертався втомлений, з’їдав вечерю і завалювався спати поряд із Ромєком. Звісно, про нього також піклувався вранці чи ввечері, допомагав сісти, а згодом і встати. Але у Ромєка темніло в очах, лоб вкривався потом, і він волів поки відлежуватися та набиратися сил.

Тіллан хоч і ходив, але недалеко, сидів найчастіше біля самої хати і був таким байдужим та пониклим, що це нарешті впало Ітмарові в око. Він спостерігав за другом стурбовано, часом сідав поруч, щось розповідав, про щось питав і отримував лише кілька слів у відповідь. Нарешті він підловив Вельду надворі, відвів у сторонку, спитав:

– Слухай, а що це з Тілланом? У мене таке враження, що йому голову трохи пошкодило.

Вона наблизилася до його вуха, ставши навшпиньки, сказала тихенько:

– Він вичерпав увесь свій дар і поки не може відродити його. Я намагаюсь впевнити, що все відновиться, але він дуже пригнічений. Не очікував, що таке може статися.

– Погано, - спохмурнів Ітмар.

– Треба ще почекати. Він досі відчуває слабкість. Коли тіло не відновило свої життєві сили, звісно, про магію і мови не йде. Я йому це кажу, він лише киває.

– Майже не розмовляє тепер.

– Так.

– Ну, будемо сподіватися на краще. Ти сильно не переймайся, сестро!

Минуло кілька днів, але Тіллан не мінявся. Вставав пізно, їв погано, нічим не цікавився. Дивлячись, як він сидить біля хати з нерухомим поглядом, Занда сказала Вельді, яка допомагала їй вішати випрану білизну:

– Щось пан Тіллан якось дуже повільно одужує. Чи він завжди такий був?

Вельда печально похитала головою. Занда постаралася виправитися:

– Ну, я не знаю... Можливо всі маги такі – неговіркі, відсторонені.

Вельда так само хитала головою з нещасним виразом обличчям, потім пояснила:

– Він усього себе віддав заради перемоги над Крижаним. Йому просто потрібно більше часу. – Вона стрепенулася від здогадки. – Чи ми обтяжуємо вас?

– Ні, ні. Звісно, доводиться більше їжі готувати, але то пусте. Зате й допомога яка! – вона мала на увазі Ітмара, яким була дуже задоволена. – Живіть, у такому товаристві веселіше. А чарівникові твоєму треба хоча б час від часу ходити. Бо сидіти сиднем без толку, якщо потрібно зміцніти.

Попри його ганебне зізнання, Ліока не відвернулася від Ромєка. Приносила питво та їжу, розважала розмовами, допомагала перев’язувати рану. Часто розташовувалася поруч та лущила квасолю зі стручків. Самого Ромєка також залучила. Він уже міг сидіти, ставив собі миску біля живота та здобував білі гладкі квасолинки із сухих стручків. Ліока і Вельді доручила цю роботу, але та швидко втомлювалася та скаржилася, що в неї спина затерпла.

Коли дівчина принесла Ромєку випрану та акуратно заштопану сорочку, він вигукнув захоплено:

– Це моя? О, яка біла! Допоможеш мені?

Ромєк сунув руки в рукави і, морщачись, підняв їх, а Ліока насунула сорочку на його голову та стягнула вниз. Вона вперше торкалася його, і від тих дотиків розхвилювалися обоє. Він сидів, вона стояла біля нього на колінах, і Ромєк узяв її за обидві руки, ніби не хотів відпускати і прагнув відчувати дотик якнайдовше.

– Дякую, – сказав він. 

Хоча хлопець був тепер одягнений, Ліоку так і тягнуло до нього. Вона була ще такою недосвідченою, що не розуміла, що з нею коїться. Ромєк також уперше в житті зацікавився дівчиною. Він раніше навіть не уявляв, що якась із них може так подобатися. Усі його мрії про кохання немов втілилися в ній. Побачивши Вельду, він одразу зрозумів, що вона створена не для нього, а ця дівчина була такою простою, милою, дбайливою – кращої просто не буває. Ромєк не міг очей відвести від Ліоки, коли вона була тут, і тільки про неї й думав, варто їй було вийти. Хлопцю здалося, що він зараз помре, якщо не торкнеться її губ. Їхні голови почали наближуватися, поки губи не злилися в боязкому поцілунку.

Ліока відсунулася першою. Ромєк чекав, що вона буде збентежена або дасть ляпасу, але дівчині, здається, сподобалося. В очах її скакали веселі бісики.

– Що це таке? – сказала вона, глузуючи. – Чи не вплинуть такі рухи шкідливо на твоє здоров’я?

– Ні, навпаки. Твої чарівні поцілунки здатні будь-кого миттєво поставити на ноги.