Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Обертаюся перед дзеркалом і так і сяк. Сукня немов на мене шита. На власні очі переконуюсь, що не дарма тоді здійснила цю спонтанну покупку.

Вже уявляю, що скаже мати, коли побачить мене в ній. Заради її спокою та задля збереження свого гарного настрою, я накидаю на голі плечі шовковий шарф, зав'язую його  оригінальним вузлом. Він просто ідеально зливається із кольором сукні.

Господи, Яно, яка ти все ж таки боягузка! Тобі стільки років? Ти мати семирічної дитини, заміжня жінка, а боїшся маминого осуду мов школярка. Це спогади шкільних років так тебе подіяли? Чи це завжди так відбувається?

Дзвінок мобільного відриває мене від рефлексії, що не вчасно наринула. Ледь вдається розчути голос Юлі крізь гучну музику.

— Ти готова? Ми вже біля вашої охорони. Злий дядько у формі не пускає нас на територію житлового комплексу. Каже, ми надто галасливі для місцевих мешканців.

На задньому плані кричить знайома пісня, і дівчатка голосно починають їй підспівувати:

— Тобі не подобається дим, грець з ним. Він вбиває слова, обертом голова, вже розносять чутки по дворах, що ми з тобою чіваува…

Розтягую посмішку аж до вух. І це тільки початок вечора, що ж далі з дівчатами буде?!

— Вже йду, — кидаю дівчатам, спускаючись сходами на перший поверх. Навряд, звичайно, вони мене почули. Але часу і так обмаль. Зачіску спорудити не встигаю, то ж залишаюся з природними локонами, прочісую їх поспіхом гребінцем.

Добре хоч нафарбуватись встигла.

— Тимуре, сину, я дуже тебе люблю. Мамо, тату, я поїхала. Бувайте. Повернуся за кілька годин.

Мені в спину летять слова синочка, про те яка я гарна. На очах миттю з’являються сльози щастя. Мій хороший. Слідом за Тімом вердикт виносить мати. Як я й очікувала, для неї моя сукня виявляється занадто короткою, її не можна носити заміжній жінці.

Що ж… Переодягатися я все одно не буду. Вибач, мам.

Хутчіше біжу до дівчат, бо інакше вони поставлять на вуха весь двір своїм співом.

Проте їхній спів виявляється квіточками, проти вереску, який вони вчиняють, побачивши мене. І я ще можу зрозуміти Віру — ми ж не бачилися стільки років, в мене теж емоції через край. Але чого Юля так репетує, я гадки не маю. Радості в її крику стільки, ніби ми не бачилися не лише цього тижня, а й пів життя.

Ой, щось я бурмочу як стара бабця. Годі. Вже час розслаблятися і відпочивати.

— Яно, та ти пряма зірка. Красуня хоч картини малюй. У житті набагато краща, ніж на світлинах. Навіть цей безглуздий шарф тебе не псує. Відьма.

— Попрошу! Заміжня відьма, — підколюю я Віру.

— Так, так, Віруню. Янка в нас тепер дама з обручкою, — викручуючи кермо, Юля киває на каблучку в мене на пальці. — З нею тепер не погуляти до ранку. Чоловік, дитина, дім і таке інше. Після десятої ніс взагалі не висовує з хати.

Штурхаю Юльку, що сидить попереду, по плечу.

— Можна подумати я у школі з вами до ранку гуляла.

— І то правда. З Людмилою Іванівною такого не зробиш. Хоча Олег твій теж далеко не пішов. Пильнує за своєю красунею, мабуть, і вдень і вночі, — Юлька стріляє в мене поглядом через дзеркало заднього огляду.

— Ага, звісно. Так пильнує, що навіть на дзвінки не відповідає, — з сумом у голосі ділюся з дівчатами.

— Подружки, а ну годі сумувати. Лишаємо усі сімейні проблеми вдома. Сьогодні ми повертаємось у минуле. Ми молоді та веселі майже школярки. Нумо відриватися, дівчата, на повну. — Віра робить музику голоснішою, і ми мчимо під пісні «Ретро.ФМ» до ресторану на проспект Миру.

Заклад заповнений вщент, але адміністратор без зайвих питань проводить нас до потрібного столика. Дорослий одинадцятий «Б» практично в повному складі дивиться прямо на мене. Очманіти!

Хтось сидить сам, хтось — зі своєю другою половинкою, а хтось прямо заявляє, що сьогодні самотній парубок, який шукає даму на вечір. Іншої фрази від Сергія, головного порушника навчальної дисципліни у школі, за словами класного керівника, ми й не чекали.

Здається, мене ніхто не визнає. Ловлю на собі зацікавлені погляди чоловічої половини класу та насторожені від жіночої. Ніяковію та від того вітаюся з усіма незвично тихо:

— Яна Захарченко, якщо хтось не пам'ятає, — роблю вітальний помах рукою.

— О, Яно, а ти просто цукерка. Оце я розумію, виросла ягідка, — першим вигукує Сергій. — Не хочеш поряд зі мною сісти?

Показую йому безіменний палець з обручкою і весело всміхаюся. Вибач, Сергію, але твій потяг давно йде повз мій вокзал. Сьогоднішній і всі наступні вечори вже зайняті моїм чоловіком.

Сідаю разом із дівчатами. Через гучну музику та гул відвідувачів спілкуватися всім класом досить важко, тому ми інтуїтивно розформовуємося в невеличкі купки та спілкуємося з тими, хто сидить поряд.

Дивлюсь на кожного та не можу натішитися. Усі такі дорослі, гарні. Здається, у всіх більш-менш вдало склалося життя після школи.

За столом панує атмосфера легкості, душевності та веселощів. Сімейні історії поступово перетікають у шкільні спогади. Згадуємо як збігали з уроку біології прямо назустріч директорові школи, чи як сміялися під час уроків хімії. А якими були наші дискотеки?