Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Ну, давай, не дивись на мене закоханим поглядом, просто скажи, що я маю приголомшливий вигляд.

– Джек, нам потрібно бігти. – шепнув він.– Зараз же.

– Чому?

– Інакше нас посадять.

– За що?

– За перелюбство в громадському місці.– шепнув мені у вухо він.

Я розсміялася.

– Дурник.

– Ви готові? – вник святий отець, сухенький старенький чоловік із лисиною і сивим волоссям, що оточувало її.

– Так, вибачте, отче. – відповів Кріс.

Ми стримали сміх, що виривався, і міцно стиснувшись за руки повторювали клятви. Стан у мене був божевільний. Я була збуджена в емоційному, хоча....і не тільки сенсі. Я відчувала такий приплив бадьорості, знаючи, що ми втекли від усіх, і одружилися нишком, ніби це наша персональна змова, і я бачила, що він відчуває те саме. Те саме безумство блищало в його очах, те як він перервав клятву, щоб чмокнути мене у скроню і, вибачаючись перед священиком, продовжував повторювати, те як він стискав мою руку, як стримував посмішку, що повзла на обличчя. Господи, ну і психа я собі вибрала. І як ми будемо жити? Та прекрасно заживемо, у палаті з м'якими стінами, заради бога!

– Можете поцілувати наречену.– втомлено сказав священик, докірливо дивлячись на нас.

Кріс поцілував мене, я притягнула його до себе, притиснувши за спину. Тиждень ми провели в Парижі. Кріс годував мене тістечками у своїх улюблених кав'ярнях, ми сходили в три галереї і подивилися артхаусну виставу, на другий тиждень ми полетіли на Балі, де він зняв розкішну віллу. Він сильно обгорів на другий день, я полюбилася москітам, які якщо мене не жерли, то літали навколо, ніби я їхня королева-мати. Я боюся глибини, тож просто сиділа на березі, або ж на бортику басейну, зануривши в нього ноги. Страх води був у мені завжди. Тобто, я можу прийняти ванну, але зануритися з головою тільки на секунду, або ж взагалі не пірнаю. Я панічно боюся потонути, від чого, скільки б мене не вчили плавати, учень із мене так собі. Я боюся запливати далі, ніж, коли вода вище пояса. Я була вдячна тому, що Кріс не докучав і просто прийняв як даність мою фобію. Коли ми приїхали в Санта–Моніку, забрати дітей, планувалося, що відсвяткуємо наше таємне одруження ми тільки з дітьми, Меттом,Ві, Монті, Брендоном і Чарлі з Дарлінґ. Однак не вийшло. На цьому святі життя були мої батьки, Ві, щоправда одна без свого благовірного, туди прийшла Велла з величезним подарунком і Монті з Брендоном. Гуляли на заході сонця там же, де й весілля Чарлі з Дарлінґ. Чарлі для своєї "чарівної" з музики замовив тільки Паоло Конте і Френка Сінатру, у виконанні Метта. Приперлися навіть батьки Кріса. Патриція як завжди крутила носом, я познайомила її з матір'ю, яка з пафосною пикою жерла джин, впевнена вони знайдуть спільну мову. І варто було мені нагадати їм обом, що вони копії одна одної, як їхні стосунки одразу ж зіпсувалися, і обидві кинулися сперечатися про те, в чому одна краща за іншу. Батько у хлопців нормальний, прогинається під каблуком, але загалом він терпимий. До слова, з гостями я відзначала вже не у своїй шикарній сукні, а в брючному костюмі, з накидкою, що таглась за мною від плечей до підлоги шлейфом. На голову я просто одягла таблетку з білою сіткою.

– Ти така гарна...– сказала Ві, взявши мене за руки.

– А ти сумна.– зауважила я.– Що сталося?

– Ми розлучаємося з Трентом.

– Чому?

– Я не знаю, мені якось... я схоже розлюбила його, не знаю. Мені просто з ним важко, я ніби дратуюся на кожне його слово і... Може це від того, що я задивлялася на інших?

– Звісно, ні. Ти не зрадила його, це нормально думати про всі свої можливості, це гіпотетично, припущення.

– Але раптом я вже тоді його розлюбила, просто боялася зізнатися.

–Тихіше–тихіше. Все буде добре.

– Так... ти маєш рацію, я не хочу псувати тобі весілля...

– Це не весілля вже, а банкет.

Вона розсміялася.

– Ти ніколи не визнаєш, що вийшла заміж, чи не так?

– Ну, я тепер Брайт, тож...

– До речі про це... – вона махнула рукою і батько, засунувши руки в кишені, підійшов ближче. – Батьку, ти нічого не хочеш сказати?

Здивування, що Ві вирішила дати батькові просратися зрозуміти, що він несправедливий до мене затьмарила реакція тата, який, схоже знітився, підійшовши ближче. Тато відвів мене убік, лагідно притримуючи лікоть.

–Перш за все, хочу сказати, що ти дуже гарна.

–Дякую. Втім не варто було долати такий шлях для компліментів.

– Я багато думав про те, як ти сприймаєш мене і мої слова...

– Не починай. Олівер не буде Прайсом.

– Я зрозумів це. Я хочу... – він із викликом глянув на мене.– Вибачитися.

Я не відчувала болю чи злості. Вперше я почала його розуміти, навіть співчувати, адже у його зарозумілому погляді я побачила себе. Я ж така сама, категорична, іноді непоступлива, а можливо й жорстока, як він. Звісно, я взяла це в нього, як не крути, мама не була для мене таким авторитетом, тобто я поважала її, але вона не викликала в мені такі панічні атаки, як завжди викликав батько. І тут я зрозуміла: його ставлення до життя, до своїх дітей теж не взялося з нізвідки. Я ніколи не дозволяла собі виправдати його, завжди вважала його недостойним нас з Ві, ніби він не дав нам шансу пізнати його і пробачити. Тепер щось у мені змінилось, я дивилась на нього інакше.