Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Мій останній урок по вівторках з його дочкою Деборою, а пару разів, заїжджаючи за нею, він ще лишався на пиво. Ти ж знаєш, яка нестерпна зануда та Гаррієт Озґуд; бідний Боб уже не вигрібає повертатися додому до неї.

«Вигрібати» було одним із тих словечок, які віднедавна почала вживати молодь; в устах Джейн воно звучало дещо фальшиво й різко. Одначе ж Джейн і справді різка, це притаманно людям із Массачусетсу. Пуританство точнісінько поцілило в ту каменюку, а відновивши сили за рахунок м’якосердих індіанців, розкинуло свої дзвіниці й кам’яні мури через весь Коннектикут, полишивши Род-Айленд на квакерів, євреїв, антимонів та жінок.

— А що сталося у вас із тими милими Неффами? — ядуче спитала Александра.

Джейн різко засміялася, ніби харкаючи в слухавку.

— Всі ці дні в нього не стоїть; Ґрета вже досягла тієї межі, що розповідає про це всім у місті, хто тільки слухає, і на днях попросила хлопця з каси суперетти прийти до неї і трахнути її.

Вочевидь, зав’язали aiguillette; але ж хто це зробив? Відьомські чари, щойно проникнувши в громаду, мають властивість дичавіти, виходити з-під контролю тих, хто накликав їх; вільно розбігаючись, вони спантеличують як жертву, так і мучителя.

— Бідолашна Ґрета, — почула своє бубоніння Александра.

В її шлунок вгризлися мініатюрні бісенята; їй стало ніяково, захотілося повернутися до своїх крихіток, а тоді, поставивши їх у шведську пічку, позгрібати з газону залишене з зими галуззя й порозкидати вилами солому.

Однак Джейн не відступалася від своєї атаки.

— От тільки не треба цього жалісливого мамко-зéмленого гівна, — шокуюче сказала вона. — Що нам робити з переїздом Дженніфер?

— Але, моя хороша, що ми можемо вдіяти? Хіба показати, як нам болить, щоб потім всі сміялися з нас. Думаєш, місто не достатньо нарегочеться? Джо розповідає мені, про що шепочуться люди. Джина називає нас streghe[73] і боїться, що ми перетворимо дитину в її животі на порося, чи жертву талітоміду[74], чи щось таке.

— От це вже ближче до справи, — сказала Джейн Смарт.

Александра прочитала її думки.

— Накладемо якесь закляття. Але що це змінить? Ти ж сама казала: Дженні вже там. Вона під його захистом.

— Ой ще й як воно все змінить, повір мені, — вимовила Джейн Смарт одним довгим, тремтячим, застережним виразом, який нагадував фразу-вібрацію, видобуту одним рухом її смичка.

— А Зукі як вважає?

— Зукі вважає так само, як і я. Що це неприпустимо. Що нас зрадили. Люба моя, ми вигріли гадюку за пазухою. Думали, що з яєчка вилупиться пташечка.

Ця алюзія навіяла на Александру ностальгію за тими ночами, які насправді ставали дедалі рідшими із плином зими, коли вони слухали, голі, мокрі, розслаблені травою й каліфорнійським шаблі, як численні голоси Тайні Тіма оточують їх у стереофонічній темряві, виводячи трелі, гуркочучи й масажуючи їхнє нутро; стереофонічні вібрації приносили спокій у їхні серця, легені й печінки, вони були ніби пухкенькі, слизькі гості в пурпуровому внутрішньому просторі, для якого тьмяно освітлена кімната з асиметричними подушками слугувала таким собі підсилювачем.

— Гадаю, надалі все буде так, як і раніше, — запевнила вона Джейн. — Він-бо зрештою любить нас. Та й Дженні не робить і половини того, що ми робимо для нього; вона любила догоджати саме нам. Судячи з гуркоту нагорі, здається, вони не поділяють бодай і чверті того.

— О, Лексо, — зітхнула Джейн, розчулившись від відчаю. — От хто тут невинний, то це ти.

Поклавши слухавку, Александра відчула себе менш заспокоєною. Сподівання, що смаглявий чужинець зрештою забере її до себе, зіщулилося десь у кутку її уяви; невже може бути так, що своєю королівською терплячістю вона заробила лише те, щоб її використали й викинули? Той жовтневий день, коли він привіз її до вхідних дверей дому, так, начеб той належить їм обом, і коли їй довелося брести крізь приплив так, начеб то самі елементи природи благали її лишитись: хіба ж можуть такі дорогоцінні прикмети бути брехливими? Яке ж коротке життя, як же швидко знаки втрачають свій смисл. Вона помацала зі спіднього боку ліве персо і, здалось, знайшла там невеличку пухлинку. Роздосадувана, перелякана, вона зустріла яскравий, блискучий погляд сірої білки, що закралася до годівнички й порпалася в лушпайках від соняшникового насіння. Це був малий пухкенький джентльмен у сірому костюмчику й білій сорочечці, ходи сюди, яскраві оченьки, пообідай. Нахабнюче, пожадливе. Його крихітні сірі рученята, безглузді й сухорляві, як пташині лапки, заклякли на півшляху до грудки, зненацька зловивши на собі її погляд, її психічний удар; його оченята, посаджені обабіч в овальному черепі, ніби щоб у своїй опуклості скидатися на непрозорі танкові башточки, скосилися на неї, поблискуючи. Іскорка життя всередині того крихітного черепа хотіла втекти, кинутися геть у безпеку, але раптовий погляд Александри заморозив ту іскру навіть крізь скло. Невиразний, крихітний дух, запрограмований на годування, ухиляння й сезонну копуляцію, зустрівся з більшим. «Morte, morte, morte», — рішуче промовила подумки Александра, і більчук упав, начеб різко спорожнений мішечок. Останній спазм його кінцівок вибив кілька лушпайок через край пластикової годівнички, а розкішний морозистий султан його хвоста ще кілька секунд сіпався туди-сюди; потому тваринка завмерла, мертва вага розгойдала годівничку з конічним, зеленим пластиковим дашком на мотузці, натягнутій між двома стійками альтанки. Програму скасовано.

Александра не відчула докорів сумління; це була її приголомшлива сила, якою вона володіла. Тільки-от що зараз доведеться взути гумові чоботи, вийти надвір, своїми руками підняти за хвіст це повне паразитів тільце, дійти до краю двору й викинути його в хащі за кам’яним муром, туди, де починається болото. В житті стільки бруду, в шквальних вітрах застрягло стільки крихт від стирачки, розсипаної меленої кави й мертвих ос, що здавалося, ніби весь час, відведений людині, — щонайменше час, відведений жінці, — витрачається на перерозподіл, перенесення речей з одного місця на інше, як то колись казала її мати: пилюка — це просто речовина не в тому місці.

Саме того вечора, доки навколо Александри юрмилися діти, просячи, залежно від віку, машину, допомогти з домашнім завданням, укласти в ліжко, дуже вчасно подзвонив Ван Горн, що було доволі незвично, бо його шабаші ставалися начеб спонтанно, не зволяючи його особистого запрошення, через якесь телепатичне, телефонічне злиття бажань трьох його послідовниць. Вони опинялися там, не до пуття розуміючи, як потрапили туди. Їх везли туди їхні машини — Александрин «субару» гарбузового кольору, сірий «корвейр» Зукі, мохово-зелений «веліант» Джейн, — притягувані хвилею психічних сил.

— Заїжджай в неділю ввечері, — гаркнув