Читати книгу - "Демократія"

ще вимогливішим і розширив такі методи. Шейхам це вже в'їлося в печінки. Вони, може, нас і не любили, але ми були наразі меншим злом.

З часом співробітництво стане реальним і поглибиться. По-перше, нарешті ми створили механізм залучення племен, що працював. Ми надіслали групи дипломатів, співробітників гуманітарних організацій і фахівців із безпеки для проживання в племенах і надання їм допомоги з питань урядування і реконструкції. Ці Групи з питань перебудови в провінції (ГППП) дали нам структуру реального залучення до співпраці в центральних сунітських землях [114], їм не треба було їхати до Багдада — ми поїхали до них.

Якось американський дипломат Джейсон П. Гайленд запросив мене до ГППП в Мосулі. Це був чудовий приклад того, що ми прагнули зробити. У цьому випадку Гайленд допоміг іракцям сформувати міську раду з обранців, які збиралися для розв'язання міських проблем. Робота ускладнювалася тим, що обранці належали до різних етносів і віровизнань. Це було сунітське арабське місто, в якому жило багато курдів та інших меншин. Привітавши учасників, я сказала: «Я тут, щоб послухати й допомогти чим зможу. Про ваші думки я доповім безпосередньо президентові». На мій подив, на зборах не йшлося про те, що могли б зробити США. Сунітський шейх, його заступник і близько десяти членів ради переймалися власними справами. Це добрий знак. Але помітно було, що вони ледь втримуються в цивілізованих рамцях. Зокрема, глава насилу стримувався, коли його заступник розводився про права курдів. Але ж таки стримався. Він заохочував до виступу всіх членів ради, пояснюючи мені, що всі мають право на власну думку. Не знаю, чи він справді так уважав, і мені було цікаво, чи він так поводиться й тоді, коли мене немає в залі. Гайленд запевнив, що так буває завжди. Це не робиться про чуже око.

Ситуація також покращувалася, бо племена організовувалися, аби разом із нами вигнати «Аль-Каїду» з провінції аль-Анбар. Вони були завзятими воїнами; після навчання і у взаємодії з ударною силою американської авіації вони ставали непоборною силою.

Проте процес ішов повільно, і рівень насильства лишався неприпустимо високим. Велика проблема залишалася в центрі країни, де населення складалося з сунітів і шиїтів. Військові казали, що 80 % конфліктів на релігійному ґрунті в Іраку ставалися в межах 30 миль від Багдада. Такого майже не було на півдні країни, бо там мешкали переважно шиїти, хоча для наших солдатів надзвичайна небезпека зберігалася. Тегеран допомагав радикальній шиїтській міліції, зокрема формуванню Муктада аль-Садра, вбивати наших солдатів. Гинуло забагато американців. Гинуло забагато іракців.

Щоранку я розгортала «Вашингтон пост» на шпальті «Обличчя полеглих». 2003 року «Пост» почала на «далі буде» публікації на спогад про полеглих у війні американців. Я змушувала себе роздивлятися кожну світлину як різке нагадування про військові втрати. Усі наші посадовці з національної безпеки зустрічалися з членами організації «Родини Ґолд Стар за мир» і відвідували шпиталі «Вотер Рід» і «Військово-морський» у Бетесді.

Щороку кілька разів на рік я пробувала відвідувати поранених солдатів. А у Страсну п'ятницю я ходила до обідні, а після неї — до якогось шпиталю. Під час одних відвідин лікар, що мене супроводжував, запитав, чи я не зможу зустрітися з матір'ю пацієнта, яка цього хотіла. «Звичайно», — відповіла я. Він попередив мене, що це може бути тяжка зустріч. Молодик — афроамериканець років 25 — мав ураження мозку і раз по раз кричав. «Підготуйтеся», — сказав лікар. Я відчинила двері й увійшла до палати. Підійшла його матір. Єдине, що я спромоглася вимовити: «Я вражена вашою жертовністю і молюся за вашу родину». Вона подякувала мені за відвідини і спитала, чи ми можемо сфотографуватися. «Він одужає», — сказала вона. Проте я знала, що навряд чи. У такі моменти здавалося, що ані мета, ані висока виправданість жертви не варті такої офіри. Але я мала сподіватися, і досі сподіваюся, що колись стабільний, безпечний і демократичний Ірак вшанує таких солдатів, як цей юнак.

У боротьбі з повстанцями іракці зазнавали чималих утрат. Якось, сидячи в моєму кабінеті, Стів Гедлі висловив дуже глибоку думку. «Іракці повинні здобути свою свободу, — сказав він. — Ми не можемо зробити це за них». Станом на 2006 рік іракці саме це й робили — своєю кров'ю, а не американською. У них був дуже гарний міністр оборони, який домагався успіху в навчанні армії, особливо військ спецпризначення. Проте ворог виявився сильнішим, а ми не мали ані стратегії, ані людей, щоб допомогти.

Глава Об'єднаного комітету начальників штабів Піт Пейс попросив якось прийняти його в другій половині дня. Він був першим главою — морським піхотинцем. Піт був солдатом, а не вашингтонським бюрократом. «Я міркував над тим, — почав він, — чому погіршується безпекова ситуація, якщо кількість навченого іракського війська зростає і в нас спостерігається поступ». Піт сказав, що він потиху (тобто без дозволу Дона) попросив групу полковників свіжим оком глянути на нашу стратегію в Іраку. Я хотіла підстрибнути й обійняти його.

Упродовж трьох років я вислуховувала інформацію Пентагону для президента з купою непотрібних показників, як-от кількість зруйнованих складів амуніції чи підрахунок убитих терористів. Я згадувала про В'єтнам, коли, чуючи таку статистику, Ліндон Джонсон почав гадати, ніби США перемагають у війні.

І я слухала з дедалі більшою тривогою і гнівом, коли звинувачували Держдепартамент за те, що не знайдено політичного рішення. На одній сесії Джордж Кейсі, американський командувач в Іраку, попросив збільшити кількість цивільного персоналу. «Держдепартамент має дати мені якомога більше цивільних», — сказав він президентові.

Не знати чому я раптом гаркнула: «Генерале, коли зможете їх захистити, я пришлю». У приміщенні запала тиша.

Пізніше, після наради, Стів Гедлі потелефонував мені й попросив поговорити з Джорджем. «Ви знітили його перед президентом», — сказав він.

«Атож, я знаю. Потелефоную йому, бо він гарна людина. Проте я мала рацію, Стіве. І свої слова я не заберу назад».

Ми всі якось змирилися з невдалою стратегією. Пентагон казав, що безпека покращиться, коли поліпшиться політична ситуація. Стів сформулював це найкраще. «Іноді безпекова проблема — це просто проблема безпеки», — сказав він президенту.

Ва-банк

У листопаді 2006 року президент Буш вирішив, що настав час змін. Він запропонував Дону Рамсфельду подати у відставку з посади міністра й поставив на