Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

дрібні підрозділи, серед яких був Кінно-гонецький дивізіон Генерального штабу, кадр 1-го Залізничного полку (створений для охорони залізниць), численні охоронні сотні (підтримували порядок у сільській місцевості) та команди для охорони військового майна.

Також в Українській Державі було сформовано ще кілька військових формувань, що не входили до складу Військового Міністерства.

Для охорони гетьмана П. Скоропадського та його родини створено Власний конвой Ясновельможного Пана Гетьмана, що його прирівнювали до полку. За штатом, затвердженим Радою Міністрів 17 вересня 1918 р. (вважався дійсним з 1 травня 1918 р.), конвой складався зі штабу і трьох сотень (офіцерської, яку комплектували тільки старшинами, кінно-­кулеметної і козачої). Однак ця частина входила до Української армії лише формально, оскільки підпорядковувалася не відповідному військовому командуванню, а Начальникові штабу Гетьмана всієї України, який підлягав тільки Гетьманові. Попри те що очолював цей штаб військовий (генеральний хорунжий В. Дашкевич-Горбацький499), фактично він був не органом військового управління, а установою, подібною за функціями до Міністерства імператорського двору Російської імперії.

При Міністерстві залізничного сполучення було створено Окремий корпус кордонної охорони, що складався з 9 лінійних та 1 учбової бригади. Серйозна організаційна праця в корпусі розпочалася тільки в серпні 1918 р.500.

Цікаво, що тоді, коли українським військам не вистачало найнеобхіднішого озброєння та спорядження, П. Скоропадський не шкодував грошей і майна на підтримку різних «білих» антибільшовицьких організацій та військових формувань — переважно монархічного спрямування. До повалення Гетьманату було видано або заплановано до видання допомоги грошима та майном на суму майже 100 млн крб. Для порівняння: на утримання понад 300-тисячного війська в бюджеті Військового міністерства Української Держави на 1919 р. заплановано близько 352 млн крб501. При цьому допомогу надавали навіть тим військовим формуванням, які категорично заперечували саме право на незалежне існування Української Держави, — наприклад, Добровольчій армії502 генерал-лейтенанта А. Денікіна.

499

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. 2. — К.: Темпора, 2002. — С. 55.

500

Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). — К.: Темпора, 2009. — С. 348.

501

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. 2. — К.: Темпора, 2002. — С. 194.

502

Створена наприкінці 1917 р. із офіцерів та юнкерів, налаштованих проти радянської влади. Була основою «білих» російських військ на півдні колишньої Російської імперії.

Літак-розвідник «Анасаль» С.І, виготовлений одеським заводом «Анатра» на замовлення Австро-Угорщини (А. Харук та ін., Анатра)

Крім того, із кінця жовтня 1918 р. додаткові кошти витрачено на формування своєрідного «іноземного легіону». Ним мав стати «Особ­ливий корпус» із 8 піших полків, що мав комплектуватися в добровільно-примусовому порядку з колишніх офіцерів, кадрових унтер-­офіцерів та юнкерів військових шкіл Російської армії, що перебували на території України, але не отримали українського громадянства. Цей корпус підпорядковувався безпосередньо П. Скоропадському, хоча мав забезпечуватися зі складів Військового Міністерства Української Держави. Форма одягу вояків корпусу була такою самою, як в армії Російської імперії, а їхню службову діяльність регламентували військові статути Російської імператорської армії. Корпус мав діяти на східних кордонах України, переважно в нейтральній зоні між російським та українським кордоном. Влада дуже сподівалася залучити хоча б частину з тієї значної кількості офіцерів, які перебували тоді в Україні, та марно: добровольців було небагато, а мобілізовані шукали приводу ухилитися від служби503.

Окрім сухопутних сил, Українська Держава мала і морські сили. На жаль, більшість кораблів колишнього Чорноморського флоту Росії або була захоплена військами Німеччини в Севастополі, або була затоплена прорадянськими екіпажами в Новоросійську. Унаслідок цього у складі морських сил фактично не було боєздатних кораблів основних класів504, окрім двох старих канонерських човнів: «Донець» та «Кубанець». Останній у вересні 1918 р. перейменовано на «Запорожець» і призначено для виконання обов’язків навчального корабля505.

Сумний стан з корабельним складом призвів до того, що за часів Центральної Ради «Морське відомство» (як тоді за російським зразком називали вищий орган управління морськими справами) було підпорядковано Військовому міністерству, причому його начальник став товаришем (заступником) військового міністра з морських справ. Лише за часів Гетьманату Морське відомство отримало статус міністерства. Найдовше (із травня до жовтня 1918 р.) посаду його керівника обіймав капітан 1-го рангу (пізніше контр-адмірал) М. Максимів506.

Безпосередньо на місці флотом на Чорному морі командував віце-адмірал А. Покровський, який мав свій штаб в Одесі. У його підпорядкуванні були Дунайська та Транспортна флотилії, що складалися з малих кораблів і катерів, а також мобілізованих пароплавів. Крім того, 6 липня 1918 р. в Одесі була також сформована Бригада тралення (у складі трьох дивізіонів), завданням якої було тралення мін, що залишилися із часів Світової війни507.

На додаток до корабельних з’єднань із травня 1918 р. розпочалося формування бригади морської піхоти (у складі 3 піших полків) для берегової оборони та охорони баз флоту. Однак до листопада 1918 р. її формування не було завершено.

Останні місяці існування Української Держави позначилися посиленням проросійських тенденцій, що безпосередньо пов’язано з міжнародним становищем, зокрема з поразками держав Четверного союзу (насамперед Німеччини). На Гетьмана тиснули прихильники орієнтації на білу Росію, передусім представники російських організацій в Україні («Монархічний блок», «Союз відродження Росії» та інші). Сімнадцятого жовтня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів було розглянуто «Записку в справі зовнішньої політики України», підготовлену десятьма міністрами, які вимагали надати допомогу російським політичним колам у боротьбі з більшовицьким урядом за відновлення «великої Росії»508.

503

Тимощук О. Охоронний апарат Української держави (квітень — грудень 1918 р.). — Х., 2000. — С. 183—184.

504

Тобто розміром від міноносця та більше.

505

Гриценко О. Організація та військові операції українського флоту в Одесі в 1918 р. — http://vijsko.milua.org/Grytsenko_Flot_Odesa.html

506

Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). — К.: Темпора, 2009. — С. 373.

507

Гриценко О. Організація та військові операції українського флоту в Одесі в 1918 р. — http://vijsko.milua.org/Grytsenko_Flot_Odesa.html

508

Васковський Р. Листопадове повстання 1918 р.: «петлюрівська авантюра» чи «національна рево­люція»? // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 5. — К., 1999. — С. 215.

Олександр Наконечний (другий зліва). Фото часів служби у російській авіації (Я. Тинченко, Герої нашого неба)

Революція в Німеччині, підписання 11 листопада 1918 р. Комп’єнського перемир’я, яке свідчило, що Німеччина програла війну, розвал Австро-Угорщини на початку листопада 1918 р. і початок евакуації німецьких та австрійських військ з України зробили крах гетьманського режиму невідворотним. Країни-переможці, насамперед Франція, відверто відмовляли Україні у праві на незалежне існування. Тоді П. Скоропадський вирішив змінити зовнішньополітичну орієнтацію Української Держави й 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, а також призначив новий проросійський уряд на чолі з С. Гербелем509.

509

Васковський Р. Листопадове повстання 1918 р.: «петлюрівська авантюра» чи «національна рево­люція»? // Студії