Читати книгу - "Асистент"

не міг цього пам’ятати. Що варто їй замовкнути зараз — і він ніколи не дізнається, як вона його зрадила. Мовчанка була найлегшим виходом, але вона знала, що не зможе жити з цим тягарем.

— Що останнє ви пам’ятаєте про ніч на кладовищі? — запитала вона.

— Останнє? Я біг. По-моєму, ми обоє бігли, правда? Ми переслідували злочинця.

— Що ще?

— Я з ніг збився.

— Чому?

— Бо не встигав за одним прудким дівчиськом, — фиркнув він.

— А потім?

— На цьому все, — знизав плечима Корсак. — Більше нічого не пам’ятаю. Поки ці медсестри не почали запихати цю кляту трубку мені у… — він урвав. — Ну, я прийшов до тями, і можете повірити: їм я теж дав це зрозуміти.

Запала тиша. Корсак лежав, випнувши нижню щелепу, вперто дивлячись на кардіомонітор. Потім він сказав з тихою огидою в голосі:

— Просрав я, мабуть, свій шанс…

— Та про що це ви! — здивувалася вона.

— Погляньте, — махнув він рукою на свій живіт, який випинався під простирадлом. Я ніби баскетбольного м’яча проковтнув. Так воно з вигляду. Або на п’ятнадцятому місяці вагітності. Навіть не можу наздогнати якесь дівчисько. Знаєте, колись я швидко бігав. У мене статура була — мов у скакової конячки. Не те що тепер. Бачили б ви мене у давні часи, Ріццолі. Ви б не впізнали мене. Але ви мені не вірите, правда? Бо ви мене бачите лише таким, яким я став. Ні до чого не придатним шматком лайна. Курю забагато, їм забагато…

«П’єш забагато», — подумки додала вона.

— …огидний мішок сала.

Він злісно ляснув долонею по череві.

— Послухайте мене. Це я все спаскудила.

Корсак поглянув на неї, явно не розуміючи, про що йдеться.

— Там, на кладовищі, ми обоє бігли. Думали, що переслідуємо вбивцю. Ви були позаду. Я чула, як ви важко дихаєте, намагаючись не відставати.

— Нащо мені про це нагадувати…

— А потім ви просто зникли. Вас там не було. Але я бігла далі. І виявилося, що все це ні до чого. То був не вбивця, а агент Дін, який перевіряв територію. А вбивця давно пішов собі. Ми дарма бігли, ганяючись за тінями, Корсаку.

Він мовчав, очікуючи на завершення історії.

Ріццолі змусила себе говорити далі:

— Тоді я мала піти шукати вас. Я мала помітити, що вас немає поряд. Але все так закрутилося… І я про вас просто не подумала. Не зупинилася і не подумала, де ви… — Вона зітхнула. — Не знаю, скільки часу ви лежали там, за надгробком. Може, кілька хвилин. Але думаю — боюся — що набагато довше. Я так довго не починала вас шукати. Не згадувала про вас.

Настала тиша. Ріццолі навіть засумнівалася, чи він узагалі почув її слова, бо почав крутити трубку для крапельниці. Здавалося, він не хоче дивитися на Ріццолі й прагне натомість зосередитися на чомусь іншому.

— Корсаку?

— Га?

— Ви нічого не скажете мені?

— Забудьте. Це все, що я можу сказати.

— Я почуваюся такою паскудою.

— Чому? Бо виконували свою роботу?

— Бо я не мала покидати свого напарника.

— Хіба я ваш напарник?

— Тієї ночі — так.

— Тієї бісової ночі я був тягарем, — розсміявся він. — Двотонним ядром, прикутим до ваших ніг. Ви працювали і не мали за мною наглядати. А я лежав тут, гризучи себе за те, що облажався на роботі. Ні, справді. Все накрилося мідним тазом. Я думав про всі ці брехні, якими себе годував. Бачите цю утробу? — він знову ляснув себе по череві. — Вона мала зникнути. Еге ж, я у це вірив. Я мав «з понеділка» сісти на дієту і позбутися цього мішка. А насправді я просто купую дедалі ширші штани. І кажу собі, що це виробники одягу щось там мудрують із розмірами. Може, десь за два роки я носитиму клоунські штани. І навіть кілограм проносного і діуретиків не допоможе мені пройти медогляд.

— Ви справді таке робили? Приймали пігулки, щоб пройти медогляд?

— Та я не про це! Я лише хочу сказати, що з моїм серцем давно щось мало статися. І я про це знав. Але тепер, коли воно сталося, це дуже бісить. — Він гнівно фиркнув і знову поглянув на монітор, де серцевий ритм тепер пришвидшився. — О, моторчик розбурхало.

Вони сиділи і дивилися на кардіограму, чекаючи, доки серце почне битися повільніше. Ріццолі ніколи не звертала уваги на серцебиття у власних грудях. Тепер, вдивляючись у кардіограму Корсака, вона відчула власний пульс. Серцебиття завжди здавалося їй чимось природним, і вона тепер намагалася уявити, як воно — дослухатися до кожного удару і боятися, що наступного може не бути. Що пульсація життя в грудях раптом зупиниться.

Вона поглянула на Корсака, який лежав, не відводячи погляду від монітора, і подумала: «Він не просто злий. Він наляканий».

Раптом він сів, рука злетіла до грудей, широко розкрилися повні страху очі.

— Покличте медсестру! Медсестру!

— Що? Що таке?

— Ви хіба не чуєте сигнал? З моїм серцем щось не так…

— Це мій пейджер.

— Що?

Вона зняла пейджер з пояса і вимкнула сигнал. Потім розвернула дисплей до Корсака, щоб показати номер на визначнику.

— Бачите? Це не ваше серце.

Корсак упав на подушки.

— Господи. Заберіть звідси цю штуку. Я мало не здох від страху.

— Звідси можна зателефонувати?

Він лежав, зітхаючи з полегшенням, усе ще притискаючи руку до грудей, а все його тіло розпливалося на ліжку.

— Так-так, я не проти.

Ріццолі підняла слухавку і набрала номер.

Відповів знайомий оксамитовий голос:

— Відділ судово-медичної експертизи, доктор Айлс.

— Ріццолі.

— Ми з детективом Фростом продивляємося на комп’ютері рентґенівські знімки зубів. Опрацьовуємо список зниклих у Новій Англії жінок, який нам надіслали з Національного інформаційно-кримінологічного центру. Аж тут мені електронною поштою надходить цей файл з поліції штату Мен.

— Про яку справу йдеться?

— Убивство і викрадення, які сталися другого червня цього року. Жертва вбивства — тридцятишестирічний Кеннет Вейт. Викрали його дружину, тридцятичотирирічну Марлу Джин. І зараз я дивлюся на рентґенівські знімки її зубів.

— Ми знайшли Рахітичну Жінку?

— Знімки збігаються. Тепер у неї є ім’я. Марла Джин Вейт. Нам зараз надішлють факсом усі подробиці.

— Чекайте, ви сказали, що це викрадення і вбивство