Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Ельф глянув на нього скоса, сунувши чистий кінчик пензля до рота.

— Це, — заявив, — доісторичний малюнок, виконаний первісними людьми, які мешкали у цій печері тисячі років тому й займалися, головним чином, полюванням на давно вже вимерлих фіолетових бізонів. Деякі з доісторичних мисливців були творцями, відчували глибоку потребу художнього мислення. Увіковічувати те, що грало в їхніх душах.

— Захопливо.

— Напевно, — погодився ельф. — Ваші вчені вже роками лазять по печерах і шукають сліди первісної людини. І скільки б разів вони таке не знаходили, будуть непомірно захоплені. Бо тоді знайдуть докази, що на цьому березі й у цьому світі водночас ви не є приблудами. Докази того, що ваші предки мешкали тут століттями, тож світ належить їхнім спадкоємцям. Що ж, будь-яка раса має право на якесь там коріння. Навіть ваша, людська, чиє коріння все ж треба шукати на верхівках дерев. Ха, смішний каламбур, тобі не здається? Вартий епіграми. Любиш легку поезію? Як думаєш, що б іще домалювати?

— Домалюй пралюдським мисливцям великі здійняті фалоси.

— Це ідея. — Ельф занурив пензлик у фарбу. — Фалічний культ типовий для примітивних цивілізацій. Також це може прислужитися виникненню теорії, що людська раса схильна до фізичної дегенерації. Предки мали фалоси наче дубці, а потомкам зосталися смішні, залишкові членчики… Дякую, відьмаче.

— Немає за що. От, грало в мене на душі. Але ж фарба виглядає дещо свіжою для доісторичної.

— За три-чотири дні вона зблякне під впливом солі, яку виділяє стіна, і малюнок стане таким доісторичним, що хоч стій, хоч падай. Ваші вчені пообсцикаються з радощів, як його побачать. Жоден, я голову даю на відсіч, не розпізнає мого жартику.

— Упізнають.

— І яким же чином?

— Ти ж не втримаєшся, аби не підписати шедевр.

Ельф сухо засміявся.

— Влучно! Розшифрував ти мене безпомилково. Ех, вогонь марнославства, як же важко митцю пригасити його у собі. Я вже підписав картину. Ось тут, дивись.

— А то не змійка?

— Ні. То ідеограма, що означає моє ім’я. Я звуся Креван Еспане еп Каомган Маха. Для зручності я користуюся псевдонімом Аваллак’х, і ти також можеш звертатися до мене саме так.

— Так і зроблю.

— А тебе звуть Ґеральт із Рівії. Ти відьмак. Утім, зараз ти не полюєш на потвор і бестій, зайнятий розшуками зниклих дівчат.

— Вісті розходяться дивовижно швидко. Дивовижно далеко. І дивовижно глибоко. Кажуть, ти передбачив, що я тут з’явлюся. Виходить, ти вмієш передбачати майбутнє, як я розумію?

— Передбачати майбутнє, — Аваллак’х витер руки об шмаття, — може будь-хто. І будь-хто це робить, бо воно ж легко. Це ніяке не мистецтво — передбачати. Мистецтвом є передбачати точно.

— Висновок досконалий і вартий епіграми. Ти, зрозуміло, вмієш передбачати точно.

— Аж занадто часто. Я, дорогий Ґеральте, вмію багато й багато знаю. На те, зрештою, вказує мій, як те назвали би ви, люди, науковий титул. Повне його звучання: Aen Saevherne.

— Відаючий.

— Точно.

— І той, хто захоче, сподіваюся, поділитися відомим йому знанням?

Аваллак’х хвилину мовчав.

— Поділитися? — сказав нарешті протягло. — Із тобою? Знання, мій друже, — то привілей, а привілеями діляться тільки з рівними. І для чого ж бо то я, ельф, Відаючий, член еліти, мав би ділитися чимось із нащадком істоти, яка з’явилася у Всесвіті ледве п’ять мільйонів років тому, еволюціонувавши з мавпи, щура, шакала чи іншого якогось ссавця? Істоти, яка потребувала десь мільйон років на те, щоб відкрити: за допомогою двох волохатих рук можна виконувати якісь операції обгризеною кісткою? Після чого увіткнула собі ту кістку в дупу й завищала з радощів?

Ельф замовк, відвернувшись і втупивши очі у свою картину.

— Чому б то, — повторив, — ти насмілюєшся вважати, що я поділюся з тобою хоча б якимось знанням, людино? Скажи мені!

Ґеральт обтер чобіт від залишків гівна.

— Може, тому, — відповів сухо, — що це неминуче?

Ельф розвернувся різко.

— Що, — запитав крізь стиснуті зуби, — неминуче?

— Може, те, — Ґеральту не хотілося підвищувати голос, — що мине ще пару років і люди просто заберуть собі будь-яке знання, не дивлячись, чи забажає хтось ним ділитися, чи ні? У тому числі й знання про те, що ти, ельф і Відаючий, спритно ховаєшся за наскальними фресками? Розраховуючи на те, що люди не захочуть розвалювати кирками стінку, замальовану фальшивим доказом прадавнього існування людини? Що? Мій ти вогню марнославства!

Ельф пирхнув. Цілком весело.

— О, так, — сказав. — Марнославством воістину розмірів дурості було б думати, що ви чогось не розвалите. Розвалите ви все. Тільки що з того? Що з того, людино?

— Не знаю. Скажи мені. А якщо не вважатимеш це за необхідне, я піду. Бажано іншим виходом, бо біля того чекають мене твої своєвольні товариші, які хочуть порахувати мені ребра.

— Прошу. — Ельф різким рухом розкинув руки, а скальна стінка розкрилася зі скреготом і тріском, брутально поділивши фіолетового бізона навпіл. — Виходь туди. Ступай до світла. У прямому чи переносному значенні, то в будь-якому разі вірний шлях.

— Трохи шкода, — буркнув Ґеральт. — Я маю на увазі фреску.

— Ти хіба жартуєш, — через хвилину мовчання сказав ельф, на подив майже лагідно й приязно. — Фресці нічого не буде. Ідентичним закляттям я зачиню скалу, навіть тріщини не лишиться. Іди. Я ввійду з тобою, проведу тебе. Вирішив я, що все ж таки дещо маю тобі сказати. І показати.

Всередині панувала темрява, але відьмак відразу побачив, що печера величезна — впізнав то за рухом повітря і температурою. Камінчики, по яких вони йшли, були мокрими.

Аваллак’х вичарував світло — на ельфійській манер, тільки жестом, без вимовляння закляття. Сяюча куля здійнялася під стелю, друзи гірського кришталю на стінах гроту запалали мільйоном іскор і полискувань, затанцювали тіні. Відьмак мимоволі зітхнув.

Він не вперше бачив скульптури й пам’ятники ельфів, але кожного разу враження було те саме. Що застиглі у русі і тремтінні постаті ельфів й ельфійок не є витвором різця скульптора, а лише результатом могутніх чар, які можуть перетворити живу тканину на білий мармур із Амелля.

Найближча статуя являла собою ельфійку, яка сидить на підібганих ногах на базальтовій плиті. Ельфійка відверталася, наче сполохана шурхотом їхніх кроків. Була вона зовсім голою. Білий, вигладжений до молочного блиску мармур сприяв