Читати книгу - "Аеропорт"

їхнього руху. Точно, мобільні скинули, підараси! — крикнув Дикун у розбите вікно автобуса.

Ті скоро повернулися й доповіли по формі, що «ні х…я підозрілого не знайшли».

Двоє солдат поклали затриманого лицем вниз прямо в калюжу крові, що застигала на підлозі. Дикун сів на коліно позаду, дістав із розгрузки мисливський ніж. І так натиснув вістрям на задню частину стегна затриманого, що в того на сірій штанині проступила кров.

Хлопець застогнав, засмикав головою. Усе його лице було в крові. Своїй і чужій. Спецназівець прибрав ножа.

— Коротше, ми залишаємо ваші документи собі й брата твого затримуємо, — прогарчав Дикун. — Якщо до вечора ти, б…дь, не принесеш нам інформацію про коректувальника, ти дуже пошкодуєш. Ми знаємо твою адресу. Ми прийдемо з твоїм братом, з тим, що від нього залишиться, до вас у гості. Як зрозумів мене, прийом?

— Усе зрозумів, зрозумів, — стогнав і плювався кров’ю хлопець.

Його підняли, підвели до дверей, дали копняка. Він упав у багнюку так, що не міг одразу підвестися. Він сидів задом у багнюці. Він був увесь у багнюці й крові. Він плакав. Ні, скавчав.

У цей час автобус розвернувся й поїхав у «штаб», що розташувався в місцевому клубі. Другого брата повезли туди.

Біля штабу Олександр вийшов з автобуса, оглянув його з усіх боків, похитав головою. Чалапаючи вже без розбору по багнюці, пішов на інший бік місцевого майдану, до колонки. Раптом у ній є вода? Води не було. Але тут засвистіли міни. Вони вибухали навколо щохвилини. Десятки вибухів. Олександр лежав біля колонки, закривши голову руками. Вибухова хвиля возила його по багнюці з боку в бік. Обстріл тривав, здавалося, цілу вічність. Аж ось він закінчився.

У стіні штабу була велика пробоїна. Звідти вивели й винесли чотирьох поранених і вбитого. Убитим був Дикун. Його Олександру було не шкода. Вперше за цей найстрашніший день війни в його житті він відчув щось на зразок задоволення. Серед поранених був і той цивільний хлопець. Завантажили їх усіх разом із двохсотим у його «Мерседес», чи в те, що від нього лишилося…

На зворотному шляху, у мертвій зоні, осколок пробив йому заднє колесо. Але він вирулив на диску, і вони доїхали до Красноармійська. Там Саша поміняв колесо. У Пісках під час останнього обстрілу Саша залишив у багнюці черевик і навіть не намагався його відшукати. Так він і їхав до кінця в пораненому закривавленому автобусі, босий, знявши для зручності другий черевик.

Коли поранених і вбитого забрала «швидка допомога», Олександр залишився з молодим офіцером, який теж їхав у Дніпропетровськ. Олександр намагався подзвонити дружині, але батарейка в телефоні остаточно сіла. Офіцер запропонував свій, але Саша не пам’ятав номер телефону дружини. Прикурювач в автобусі більше не працював. Зарядити акумулятор він не міг. По дорозі штабний офіцер між іншим розповів йому, що вони сьогодні хотіли відправити Дикуна додому, бо той «зовсім з котушок з’їхав на цій війні».

Доїхали до Дніпропетровська, як уже споночіло.

— Я все хотів спитати, а де ваша каска й бронежилет? — прощаючись, спитав офіцер.

— Я їх зняв, — усміхнувся у відповідь Олександр. — А то в них їхати незручно. Війна ж закінчилася, так?

У нього не лише не було бронежилета й каски, він цілий день нічого не пив і не їв. Про термос і пиріжки згадав уже біля гаража. Цигарки у нього теж закінчилися.

Він ішов додому босий, в самих шкарпетках, уже зовсім сивий. Йому більше не було холодно. Він усміхався. Він виконав свій обов’язок пред Батьківщиною. Він допоміг солдатам на війні. Як міг.

А автобус — дрібниці. Відмиє й відремонтує. Головне, щоби не було війни.

З цими думками, з усмішкою на обличчі він дійшов до будинку, піднявся пішки на п’ятий поверх своєї старої «хрущовки» й подзвонив у двері свого минулого та завтрашнього, нового життя.

Коли Надійка отямиться й почне ставити питання, його єдиним, але в прямому значенні залізним алібі буде понівечений автобус, без якого в його історію з пригодами на війні ніхто не повірить. Не лише дружина.

Глава XVII. Панас і Свєтік

19 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Стрілянина напередодні вщухла пізно ввечері. Два сепарські танки безроздільно господарювали на злітці аж дотемна й довбали термінал, як хотіли. Ні міномети, ні «Гради» не могли їх дістати. Послана «з материка» обслуга ПТУР[178], яка мала якщо не спалити, то, принаймні, відлякнути танки, сама нарвалася на засідку. БТР згорів. Троє бійців відступили, забравши трьохсотого. Більше спроб не було.

Обидва пости на південно-східному розі будинку були покриті танковим вогнем. Сепари кількісно до роти зайняли весь третій поверх, потім за допомогою великокаліберних кулеметів і гранатометів витіснили кіборгів із другого на перший, і далі з оранжевого залу на першому поверсі — в багажне відділення, де люди Степана-Бандера, маючи великі втрати, і зайняли під ніч на 20 січня свою останню кругову оборону.

Відступати далі було нікуди. Хіба що на злітку, де максимум через хвилину ти стаєш мішенню для тих, хто окопався навпроти біля зруйнованого й розграбованого ще півроку тому магазину «Метро» та православної церкви — на іншому краю зони ураження. Оточення було повне, абсолютне. Ворог був повсюди: нагорі, внизу, навкруг. Його перевага в живій силі й техніці була несумірною. На кожного кіборга припадало до сотні сепарів. Не кажучи вже про кулемети, танки та «Гради». Іноді здавалося, що вся російська армія штурмує Аеропорт.

Після того як комбат Медвідь («папа») потрапив у полон разом із «мамою» (рацією), сепари «перешили» свої рації. Тепер вони могли безперешкодно слухати український радіообмін, а кіборги на їхню нову секретну частоту вийти вже не могли. Рації стали непотрібні. Останнім наказом від командира бригади було припинити радіообмін і користуватися мобілами, які сепари успішно глушили, а якщо не глушили, то теж слухали…

У Бандера з іще досі живої сили в строю залишалися тридцять чотири людини, включно з сімома легко пораненими, які ще могли тримати автомат у руках. Решта були або вбиті, або тяжко поранені. Хавчик сякий-такий іще лишався — перловка, гречка, тушонка в консервах. Днів на три вистачить. Армійські галети давно використали на топку. Так, галетами кілька днів тому ще топили останню буржуйку. Їх не можна було їсти, зуби зламаєш, але тепла й особливо диму вони давали достатньо. Для вузького кола людей, що практично притулялися спиною до буржуйки. Грілися по черзі між боями. У бою не холодно. В Аеропорті