Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

кількасот еквадорців, яким пощастило вирватися з Ґуаякіля та вирушити до кордону з Перу, веде за собою сліпий.

Репортер кивнув комусь за кадром, напевно, оператору, інформуючи про те, що знає про завершення інтерв’ю, та поновив своє торохтіння: «Шеф ґуаякільської поліції не зміг дати відповідь на запитання щодо особи, яка керує процесією. Єдине, що можу сказати напевно, — і це якась дивовижа! — ця людина, найбільш імовірно, сліпа. Цілковито незряча! Мої колеги з Аргентини так і назвали його — El Ciego[71]. Я спробував з’ясувати…»

— Їх веде сліпий? — Ріно, не моргаючи, тицьнув пальцем в еквадорця, чиї вибалушені молочно-білі очі скидалися на намазані жиром м’ячики для гри в настільний теніс.

— Схоже на те, — підтакнула Лаура, — якщо я не помиляюся, журналіст щойно сказав про те, що їхній поводир — El Ciego, тобто Сліпий.

Тимур ствердно замахав головою:

— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.

— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.

— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.

— І що? — не зрозуміла француженка.

Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.

— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.

— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?

Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.

(у ці вихідні все раптово скінчилося…)

(…найбільш агресивні померли, решта перейшла на малювання)

Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.

(вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю…)

(у нас повно таких малюнків…)

(…ви знаєте, де це?)

Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:

— Це безглуздя. Цього не може бути.

Українець промовив:

— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.

Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи:

— Навіщо?

Тимур розвів руками та хмикнув:

— Це запитання на мільйон баксів, — чоловік звернув увагу на екран. Оператор крупним планом знімав Сліпого. Мармурово-білі очі погойдувалися та поблискували в пітьмі, ніби два однакові супутники на орбіті невідомої планети. Попри це, голос Тимура звучав не надто стурбовано. — Гадаю, це щось на кшталт жесту відчаю з боку психоістоти. Воно не зловило нас в аеропорту й тепер не має вибору, крім як гнати цю орду в Атакаму. Я можу тільки порадіти, що ми зараз не там, не в Ґуаякілі.

— Але вони йдуть до нас! — емоційно скрикнула Лаура.

Тимур стримано всміхнувся:

— Їм невідомо, що ми тут, Лауро. Подумай сама. І взагалі, для нас це більше не проблема. Поглянь на них. Ти гадаєш, їх пустять у літак? Від Атаками їх відділяє три тисячі кілометрів і два кордони. Невже ти припускаєш, що перуанці та чилійці просто спостерігатимуть, як півтисячі еквадорців, очманілі від невідомої психічної хвороби, перетинають державний кордон? Навіть без перешкод їм знадобиться два місяці, щоб дістатися Атаками, — пряме включення з Еквадору завершилося. Диктор у студії почав викладати наступні новини, а Тимур відкинувся на подушку. — Можливо, я помиляюся, і психоістота знає, для чого веде їх у пустелю. Та це лише підтверджує, що я мав рацію, і нам треба дізнатися, що відбувається на місці розбомбленої лабораторії. Й основне — тут, у Чилі, немає заражених, відповідно, воно не знає, де ми знаходимося. Воно більше не здатне переслідувати нас. Розслабся і дихай вільно.

Водячи пальцем по бровах і переніссю, Лаура дивилася на Тимура. Він говорив виважено й аргументовано, йому хотілося вірити. Вони в безпеці, «сутінкові» далеко, все гаразд. От тільки серце її не заспокоювалося та тривожно постукувало під давно не праною футболкою. Лаура не говорила іспанською, та все ж сяк-так ухопила зміст того, про що розповідав репортер «Chilevisión Noticias». І найбільше з побаченого та почутого її вразила не кількість «сутінкових» і не сам факт того, що більше півтисячі людей із незрозумілих причин покинули Ґуаякіль і вирушили на південь країни. Найбільше шокували слова про те, що ці півтисячі примудрилися непоміченими прослизнути повз блокпости на виїздах із Ґуаякіля, а потім спокійнісінько обійшли встановлене військовими загородження на шосе № 25. Виникало логічне запитання: що їм заважає розосередитися і так само обійти прикордонні пропускні пункти на кордоні між Еквадором і Перу, і згодом — між Перу та Чилі? Лаура подумала, що правильно — нічого. Залишалося покладатися винятково на відстань від Еквадору до Атаками. Три тисячі кілометрів — це багато. Але й тут щось підказувало Лаурі, що розслаблятися не варто. Недобре передчуття каменем тиснуло на серце. Раціонального пояснення цьому вона не знаходила, хоч як пристрасно длубалася у власних почуттях, і через те на душі ставало ще більш неспокійно.

— Я лягаю спати, — Тимур вимкнув телевізор і заліз під легку ковдру.

— Хтось заводить годинник? — запитав Ріно.

— Я заведу, — відгукнулася Лаура. — На сьому ранку.

— О’кей, — позіхнув Тимур. — Поснідаємо та підемо по машину.

Він відвернувся обличчям до вікна, вдаючи, що поринає в сон, але ще довго лежав із розплющеними очима, обмізковуючи побачене у випуску новин. Його внутрішній стан не відповідав безтурботному голосу. Щоправда, на відміну від француженки Тимур Коршак не сумнівався, що їм удасться вшитися з пустелі до того, як «сутінкові» перетнуть чилійський кордон. Якщо взагалі перетнуть. Він був упевненим, що ґуаякільський кошмар завершився та більше ніколи не з’явиться в його житті.

— Добраніч, — побажала Лаура та вимкнула світло.

LIV

Четвер, 22 січня, 08:42 (UTC –4)

Офіс компанії «Europcar»

Антофагаста, Чилі

— Я перепрошую, ваша картка не працює, — менеджер компанії «Europcar» з оренди автомобілів винувато простягнув назад кредитку.

— Це неможливо, — заперечила Лаура.

Ріно з Тимуром зупинили вибір на чотиримісному пікапі «Mitsubishi Katana» і майже узгодили всі деталі, коли електронна система відмовилася приймати картку Лаури. Молодий чилієць із вибритими скронями й очима кольору пляшкового скла без нарікань спробував ще раз провести транзакцію. Результат той самий, тобто нульовий. Хлопчина поклав картку на стійку та підсунув до француженки.

— Пробачте.

— Там більш ніж