Читати книгу - "Історія Лізі"

— Заспокойтеся, — сказав Клатербак. І спокійним голосом додав: — Я розумію, ви були налякані. Кожен на вашому місці був би.

«Але не ти, — з гнівним обуренням подумала Лізі. — Ти залишився холодним… як дохлий кіт у холодильнику».

Вона сказала:

— Це стосується професора Вудбоді та мертвого кота; а як щодо мене?

Клатербак сказав, що він негайно пошле одного із заступників шерифа — заступника Бекмана або заступника Олстона, того з них, який буде ближче, щоб він забрав листа. Крім того, йому спало тепер на думку, що заступник, який її навідає, зможе зробити також кілька знімків убитого кота. Усі заступники мають у своїх автомобілях фотоапарати. Потім цей заступник (а з одинадцятої вечора полісмен, який його змінить, поставить свою машину біля Шосе 19, звідки можна вести спостереження за її будинком. Якщо, звісно, не буде якогось термінового виклику — дорожньої аварії або чогось подібного. Якби Дулей захотів «з’ясувати ситуацію» (у такий кумедно-делікатний спосіб Клатербак згадав про подібну можливість), він би побачив поліційну машину й проїхав мимо.

Лізі хотілося вірити, що так і буде, як передбачив Клатербак.

Такі хлопці, як цей Дулей, провадив Клатербак, більше схильні до хизування, аніж до дій. Якщо їм не вдається залякати людину й домогтися свого, то вони у своїй переважній більшості просто забувають про цю справу.

— Я схильний припустити, що ви більш ніколи його не побачите.

Лізі хотілося вірити, що й у цьому заступник шерифа має рацію. Але в неї були свої сумніви. Найдужче її тривожило те, у який спосіб «Зак» організував свою діяльність. Він організував усе так, щоб його ніхто не міг зупинити, навіть той, хто найняв його для цієї роботи.

2

Менш як через двадцять хвилин після того, як вона закінчила розмову з головним заступником шерифа Клатербаком (якого її стомлений розум тепер був схильний називати або Батерклаком, або Камербоком — певне, тут у неї виникла асоціація з фотокамерою, яка зніматиме вбитого кота), стрункий чоловік в уніформі хакі і з великим пістолетом у кобурі на стегні з’явився біля її парадних дверей. Він відрекомендувався як заступник шерифа Ден Бекман і сказав їй, що йому доручено забрати «певного листа» для його подальшого використання в розслідуванні справи та сфотографувати «певну покійну тварину». Лізі при цьому зберегла незворушний вираз обличчя, хоч їй довелося боляче прикусити собі щоки всередині рота, щоб стримати напад реготу. Бекман помістив листа (разом із чистим білим конвертом) у пакет, який знайшла для нього Лізі, а потім запитав, чи вона поклала «покійну тварину» в морозильник. Лізі зробила це одразу, щойно закінчила розмову з Клатербаком, засунувши зелений пакет для сміття в лівий куток свого великого «Тролзена», де не було нічого, крім стосика застарілих стейків із оленини в покритих памороззю пластикових пакетах — то був подарунок їй і Скотові від їхнього електрика Смайлі Фландерса. Смайлі виграв собі дозвіл на полювання в мисливській лотереї 01 чи 02 — Лізі не могла згадати, у якій саме, — і завалив «великого рогача» в Сент-Джон Велі. Там, де Чарлі Коріво вполював свою молоду наречену, відзначила тепер Лізі, коли це спало їй на думку. Біля купки цього м’яса, яке вона напевне ніколи не стане їсти (крім хіба у випадку ядерної війни) було єдине вільне місце, де вона могла покласти дохлого коморного кота Ґеловеїв, і вона попросила шерифового заступника Бекмана, щоб він поклав його назад на те саме місце, коли закінчить своє фотографування. Він із цілковитою серйозністю пообіцяв «піти їй назустріч у її проханні», і їй знову довелося боляче прикусити щоки. Але навіть це не дуже допомогло. І коли його важкі кроки затупотіли на сходах, що спускалися на нижній поверх, Лізі обернулася обличчям до стіни, як вередлива дитина, притиснувшись лобом до тиньку, й, затуливши рота долонями, затрусилася від здушеного реготу, радше схожого на уривчастий стогін або розтягнутий у часі зойк.

Та коли минув цей напад конвульсивного реготу, вона знову почала думати про кедрову скриньку доброї матінки (ця скринька належала Лізі вже понад тридцять п’ять років, але вона ніколи не думала про неї як про свою). Згадка про скриньку та про невеличкі пам’ятні речі, що в ній зберігалися, допомогла їй полегшити істерію, яка булькотіла всередині неї. Ще більше допомогла їй упевненість, яка дедалі зростала, що вона поставила цю скриньку десь на горищі. Це припущення до того ж було цілком логічним. Рештки від трудового життя Скота зберігалися на другому поверсі сараю, де він обладнав собі кабінет; рештки життя, яке прожила вона, поки він працював, треба шукати тут, у будинку, який вона обрала і який згодом полюбили вони обоє.

На горищі лежали також чотири коштовні турецькі килими, які їй колись дуже подобалися і які потім із незбагненної для неї причини почали її дратувати…

Там були щонайменше три комплекти відставних валіз, що служили їм на всіх двох десятках авіаліній, серед них і маленькі валізки, які було зручно закидати в невеликі літачки місцевих авіарейсів, обшарпані ветерани, що заслуговували на ордени й паради, а проте мусили задовольнитися почесною відставкою на горищі (спочивайте, хлопці, й забудьте про свою колишню славу)…

Модерні данські меблі для облаштування вітальні, які Скот вважав надто претензійними — і яка ж вона була на нього сердита, а переважно тому, що розуміла: мабуть, він і справді має рацію…

Письмовий стіл із рухомою стільницею, «дешева і зручна» мебля, що, як з’ясувалося, мав одну коротшу ніжку, тож під неї треба було підкладати прокладку, але та прокладка постійно вислизала, й одного дня рухома стільниця впала на її пальці, й тоді унікальний стіл було винесено на горище, де він зберігається й сьогодні…

Попільнички на високих підставках — пам’ять про ті дні, коли обоє вони курили…

Стара друкарська машинка Скота марки IBM, якою вона користувалася для листування, поки стало важко знаходити для неї чорнильну та коректорську стрічку.

Речі такі, речі сякі, речі всілякі й різні. Власне, то був зовсім інший світ, а проте він був тут, поруч, або принаймні тут, недалеко. І десь тут же таки, мабуть, за кучугурою старих журналів або поставлена на шезлонг із ненадійною розколотою спинкою, була кедрова скринька. Думати про неї було те саме, що думати про холодну воду, коли тобі нестерпно хочеться пити у спекотний день. Вона не знала чому, але це було саме так.

На той час, коли заступник шерифа Бекман вийшов із підвалу зі своїми поляроїдними знімками,