Читати книгу - "Країна розваг"

й зачиняються дверцята. І почув, як стогне у каркасі колеса вітер — того вечора його виття нагадувало хрипкий вереск гарпії. А ще чувся рівномірний майже синкопований стукіт. То колесо здригалося на своїй осі завтовшки з дерево.

Убивця Лінди Ґрей (і Діді Моубрей, і Клодін Шарп, і Дарлін Стамнейкер) підійшов до моєї машини і постукав у вікно стволом пістолета. Іншою рукою зробив знак виходити. Я відчинив дверцята і вийшов.

— Ти сказав, що не збираєшся мене вбивати. — Прозвучало це так само кволо, як почувалися тієї миті мої ноги.

Лейн чарівливо всміхнувся.

— Що ж… побачимо, в який бік нас понесе потік. Правда ж?

Того дня котелок у нього був перехилений вліво і щільно натягнутий, щоб не зірвало вітром. Волосся, не стягнуте у буденний хвостик, розсипалося по шиї. Налетів вітер, і колесо озвалося жалібним скреготом. Червоні відблиски неону застрибали по його обличчю.

— За підйомник не турбуйся, — сказав він. — Якби конструкція була суцільна, він міг би завалитись, а так вітер гуляє у стрижнях. Тобі й без того є про що хвилюватися. Розказуй про вагончик у домі страху. Це те, що мене цікавить по-справжньому. Як ти це провернув? Якимсь дистанційним пристроєм бавився? Мене ці штуки дуже приваблюють. За ними майбутнє, от що я думаю.

— Не було ніякого пристрою.

Та він, здавалося, не почув.

— І для чого це все було? Ти хотів вивести мене на чисту воду? Якщо так, то не варто було марнувати зусилля. Мене вже розкрили.

— Це вона зробила, — сказав я. Не знаючи, чи це правда, проте згадувати Майка в цій розмові я не збирався. — Лінда Ґрей. Невже ти її не бачив?

Усмішка згасла.

— Це все, на що ти здатен? Стара історія про примару-в-кімнаті-страху? Щоб я повірив, тобі доведеться вигадати щось краще.

Отже, він її не бачив так само, як я. Однак я думаю, він знав: щось там все-таки є. Цього я ніколи не дізнаюся напевне, проте мені здається, саме тому він і запропонував піти по Майло. Він не хотів, щоб ми наближалися до «Дому жаху».

— А вона таки була там. Я бачив її стрічку. Пам’ятаєш, я зазирав у вагончик? Вона лежала під сидінням.

Він так стрімко завдав удару, що я навіть не встиг затулитися рукою. Ствол пістолета огрів мене по лобі й розітнув шкіру. Перед очима засяяли зірочки. А тоді кров залила мені очі, і я більше нічого не бачив. Я заточився назад на поручень біля пандуса, що вів до колеса, і вхопився за нього, щоб не впасти. Рукавом дощовика витер обличчя.

— Не знаю, нащо ти тепер, коли вже пізно, намагаєшся налякати мене цією лякачкою для нічного багаття, — сказав він, — але мені це не подобається. Про стрічку ти знаєш, бо в теці, яку тобі привезла твоя надміру допитлива університетська сцикуха, було її фото. — Він посміхнувся. У тій акулячій посмішці вже не було ні краплі чарівності. — Не дури дурисвіта, дурнику.

— Але… ти не бачив тієї теки. — Втім, відповідь знайшлася одразу, завдяки простій дедукції, на яку був здатен навіть мій ошалілий розум. — Її бачив Фред. І розказав тобі. Так?

— Угу. У понеділок. Ми разом обідали у нього в кабінеті. Він сказав, що ви з університетською сцикухою граєтеся в хлоп’ят Гарді[62], хоча він не так це назвав. Йому це навіть сподобалось. А от мені — анітрохи, бо я бачив, як ти зняв з Едді Паркса рукавички, коли йому з серцем погано стало. Отоді я зрозумів, що ви граєтеся в хлоп’ят Гарді. Та папка… Фред сказав, у сцикухи було багато сторінок, списаних нотатками. Я знав, що невдовзі вона розкопає мій зв’язок з шоу Велмана і «Сазерн стар».

Перед моїм внутрішнім зором промчала тривожна картина: Лейн Гарді їде поїздом у Аннандейл з небезпечною бритвою в кишені.

— Ерін нічого не знає.

— Ой, та розслабся. Думаєш, я поїду її шукати? Що за поза, напруж мозок. А тимчасом пройдися трохи. Марш на пандус, командос. Ми з тобою покатаємося. Піднімемося вгору, де повітря прозоре.

Я розтулив рота, щоб спитати у нього, чи він, бува, не здурів, але то було б дурне запитання тепер, коли вже пізно, чи не так?

— А чого це ти, Джонсі, либишся?

— Нічого. Невже ти справді надумав підніматися вгору, коли такий вітер? — Але двигун колеса працював. Раніше цей звук губився у шумі вітру, прибою та моторошному рипінні самого атракціону, та тепер, прислухавшись, я його почув: рівномірне, майже котяче хурчання. І я зрозумів очевидне: напевно, він збирається, покінчивши зі мною, пустити кулю собі в лоба. Ви скажете, що я мав би раніше до цього додуматися, тому що божевільні часто так роблять — про це весь час пишуть у газетах. Може, й ваша правда. Але в мене був жахливий стрес.

— На старій Кароліні безпечно, як у домівці, — сказав він. — Я б на ній поїхав угору, навіть якби вітер дмухав зі швидкістю шістдесят миль, а не якихось тридцять. Коли два роки тому узбережжям промчала Карла, вітрюган свистав такий, що не менше тридцяти миль було, але вона вистояла.

— Як ти його запустиш, коли ми обоє будемо в кабінці?

— А ти залазь і побачиш. Або… — Він підняв пістолет. — Або я можу застрелити тебе просто тут. Мене влаштовують обидва варіанти.

Я пішов угору пандусом, відчинив дверцята кабінки, що була на посадковому рівні, і зібрався залазити.

— Ні, ні, ні, — сказав Гарді. — Тобі краще буде з зовнішнього боку. Гарніший краєвид. Відійди вбік, Вік. І поклади руки в кишені.

Цілячись із пістолета, Лейн боком пройшов повз мене. В очі мені й по щоці стікала зі шкіри, розітнутої на лобі, кров, але я не наважився витягти руку з кишені дощовика, щоб її витерти. Було видно, як побілів його палець на гачку пістолета. Він заліз у кабінку і сів з внутрішнього боку.

— Тепер ти.

Я заліз. Бо не бачив іншого виходу.

— І дверцята зачини. Вони для цього призначені.

— Ти наче Доктор Зюсс, — сказав я.

Він розплився в усмішці.

— Лестощі тобі не поможуть. Зачини дверцята, бо отримаєш кулю в коліно. Думаєш, під цей вітрюган хтось почує постріл? Сумніваюся.

Я зачинив дверцята. А коли знову подивився на Лейна, в