Читати книгу - "Мідний король"

оце мереживо.

Яска звузила очі. Відвернулась.

— Ти можеш тримати в страху наш хутір, — сказав чоловік, дивлячись прямо перед собою. — Ти можеш одного разу перебити патрульних. Але що… що ти зробиш, якщо прилетить ланка?

— Ланка? — Розвіяр таки випустив підборіддя рукодільниці. — Авжеж, прилетить. Але я не сказав вам усього: у лісі з’явились гекса. На Жовтій Лисинці, так сказали вартівники.

Чоловік мовчки взявся за голову.

— Гекса з’їдять нас, а потім їх перестріляють згори, — тремтячим голосом промовила жінка. — З усіх боків смерть. А діти… Будинки… Хутір…

— Смерть усюди, — недбало сказав Розвіяр. — Ти могла померти вже сто разів: немовлям від застуди, в дитинстві з голоду, утопитись, розбити голову, захворіти, повіситись. Але ти досі жива. Як на мене, це привід радіти.

У дверях завмерло дівчисько в короткій сорочці. Дивилось на нього круглими блакитними очима.

* * *

Хазяїн мав рацію: вони тримали в страху весь хутір. Відходили, повертались, перечікуючи облави з повітря. Стягали данину у вигляді одягу, зброї й припасів. Ночували в будинку Акки, удови, та її батька: це був найкращий дім у всьому хуторі. Ніхто не смів перечити Розвіяру: він легко взяв владу над цими людьми. Він міг би стати бароном на цьому маленькому хуторі, якби захотів.

І якби їх не переслідували, не шукали, не виглядали. Якби не доводилося тратити час і сили на маскування, прикриття, маневр. Імперські патрулі ніяк не хотіли губити сліду бунтівного мага; весь Череватий Бір, усі містечка й села було прочесано ніби густим гребінцем, і тільки до втопленого в землю хутора під самим лісом досі не дійшла черга.

Поки що.

Напад на патруль був нечуваною зухвалістю. Розвіяр знав: тільки в нападі можна вціліти. Ховаючись, криючись, обороняючись — усього лише відтягнеш неминучий кінець.

У зухвальстві — порятунок.

* * *

— Я зробив усе точно. Усе за кресленням. Але в мене ж нема досвіду, я ніколи раніше за таке не брався…

— Спасибі, майстре, — сказав Розвіяр. — Давай-но приміряємо.

Велике сідло зі шкіри печірки лягло на спину Лукса. Затяглись ремінці під білим м’яким черевом. Розвіяр підтягнув стремено, умисно стараючись не поспішати. Тугі смужки шкіри, круглі залізні пряжки не піддавались без зусилля.

— Як? — запитав у звіруїна.

— Поки не знаю. — Той повернувся направо й наліво, мовби бажаючи уважніше роздивитися свій хвіст. — Сядь, тоді буде зрозуміло.

Вони вийшли з чинбарні; ремісник схопився за ними. На вуличці хутора — стежці серед порослих травою дахів — Розвіяр усівся в сідло. Другий раз у житті сів у справжнє сідло на спині Лукса.

— Сюди можна привішувати багаж, — сказав чинбар. — Ось гаплички. Якщо знадобиться, зброя…

— Знадобиться, — кивнув Розвіяр. — Луксе, як?

— Жорсткувато. Мулятиме. По-перше, треба підсідельник.

Розвіяр повернувся до чинбаря.

— Ви нічого не казали про підсідельник, — пробурмотів той бліднучи.

— По-друге, — продовжував Лукс, — треба отут змінити форму… Ану, зніми-но, я покажу.

— Багато міняти?

— Достатньо.

— Майстре, — усміхаючись сказав Розвіяр чинбарю. — До завтрашнього ранку вся робота має бути закінчена. Устигнеш?

— Так, — той дрібно закивав головою. — Авжеж.

* * *

Хмари, кутасті, ламані, так само летіли по небу. Розвіяр відчував їх, навіть не бачачи.

— Вітер південний.

Яска притислась до його плеча. Зазирнула в очі; раптом теплим язиком лизнула його вухо, смішно і лоскотно.

Він обійняв її однією рукою.

— Розвіяре, послухай, — зашепотіла вона, усе щільніше до нього притискаючись. — Я… сьогодні… це було…

Він розумів. Вона страшенно втомилася сьогодні, вона пережила загибель родичів. Вона була катом. Вона виплакалась як могла і тепер хотіла просто зігрітись. Скляниця зі світлячками освітлювала теплим світлом кімнату, де не було нічого, крім клишоногого столу й матраца, набитого сухим листям. Пахло осінню; Яска не потребувала слів. Вона була надзвичайно чутлива до доторків.

— Розвіяре…

Він затримав віддих. Усе зробив, що міг? Усе. Інакше не можна.

Ніжно торкнувся долонею її маківки:

— Сьогодні я хочу, щоб ти пішла.

Вона ледь відсунулась. Жалісно розтулила рот:

— Розвіяре!

— Іди, Яско, — сказав він із важким серцем.

— Ти покличеш цю корову мережану!

Яска здавалась тепер навіть молодшою за свій вік. Смертельно ображене дівчисько.

— Так. Вона мені подобається.

Яска закусила губу й раптом ударила його по щоці рукою з розчепіреними пальцями. Гострі нігті дряпнули шкіру.

— Навчилась у Лукса?

Вона відскочила й скинула руки. Напружилась; Розвіяру здалось, що він бачить, як крихітні іскри пробігають у її здійнятому сторч волоссі.

— Ось так, — сказав він, почуваючи й гіркоту, і радість водночас. — Ти маг, грізний маг. Я хочу, щоб ти лютилась. Щоб хотіла вбивати. Щоб привела грозу.

— Я можу тебе вбити, — прошепотіла вона далеко менш упевнено, ніж їй хотілося б.

— Авжеж, — кивнув він, заохочуючи. — Убий.

Вона вагалась. Він ліниво піднявся з матраца, пішов до неї, і вона відступала, поки не притислася спиною до дерев’яної стінки. Її руки, скинуті над головою, спускалися все нижче.

— Убила?

Вона затремтіла.

Не торкаючись її руками, він поцілував її в губи. Яска опустила руки й заплакала.

— Іди.

Вона пішла до дверей. Озирнулася через плече.

— Іди. Скажи їй — я чекаю.

— Я закличу тобі грозу! — крикнула Яска. — І найбільша блискавка влучить у тебе!

— Чудово. — Він витер зі щоки крапельку крові. — Тепер іди.

* * *

Він спав усього кілька годин, але прекрасно виспався. Жінка не задрімала ні на мить. Він одразу зрозумів це з її напруженої пози: вона як застигла вчора, так і лежала, не зважуючись зітхнути, з сиротами на голому смаглявому плечі.

— Тобі холодно?

Її вії затремтіли. Вона розплющила очі.

— «А є краї, де жінки плавкі, немов пташиний лет, і безгучні, наче рівнинні річки, — сказав Розвіяр. — Їхні чоловіки поривчасті й відважні…» Що сталося з твоїм чоловіком, Акко?

— Ходив рибалити на велику воду. Хто бачив — кажуть, його затягнула Смерть.

— А-а, — протягнув Розвіяр.

Жінка знов утомлено спустила повіки.

— Я схожий на твого чоловіка?

— Ні, — озвалась вона, не роздумуючи. Потім глибоко зітхнула — і нарешті змінила позу:

— Він був старший за мене. Вайлуватий. Добрий.

— А я молодий і злий?

Вона помовчала. Потім простягнула руку й торкнулась його роздряпаної щоки:

— Це вона? Ти дозволив?

— Авжеж. Це її право.

— Навіщо ти так чиниш із нею? Вона тебе кохає. Вона проводжає тебе очима… Вона тягнеться до тебе. Адже ти це знаєш.

— Я теж її кохаю. Тому не дозволю, щоб її розстріляли з крилами. Або зарізали гекса. Або вимучив голод. Або затягла під воду Смерть. А я ж не Імператор, щоб, клацнувши пальцями, розпукувати квіти. Доводиться викручуватись.

Акка опустила очі й довго мовчала.

— Розвіяре… — Вона вперше назвала його на ім’я.