Читати книгу - "Північне сяйво"

17

Відьми

Ліра несвідомо стогнала й тремтіла, ніби її витягли з такої холодної води, у якій її серце майже замерзло. Пантелеймон просто лежав на ній під одягом, насолоджуючись тим, що вони знову разом, але постійно пам'ятав про пані Коль-тер, яка була зайнята тим, що готувала їм якийсь напій, а найбільше він стежив за золотавою мавпою, яка швидко пробігала своїми пальцями по тілу Ліри, коли ніхто крім Пантелеймона не помічав цього, і яка намацала на поясі дівчинки водонепроникну сумку з її вмістом.

— Підведись, люба, і випий це, — сказала пані Кольтер, і її тендітна рука обійняла Ліру й підняла її.

Ліра напружилася, але майже одразу ж розслабилася, коли Пантелеймон подумки звернувся до неї:

— Ми у безпеці, поки прикидаємося.

Вона розплющила очі та зрозуміла, що в них повно сліз, і від сорому та здивування заридала.

Пані Кольтер заспокійливо пробурмотіла щось і віддала напій мавпі в руки, а потім витерла Лірини очі надушеним носовиком.

— Плач, скільки тобі потрібно, моя люба, — сказала Юна м'яким голосом, і Ліра одразу ж захотіла припинити Плач. Вона спробувала втримати сльози, стиснула зуби та виглушила ридання, які все ще виривалися з її грудей.

Пантелеймон грав у ту саму гру — одурити їх, одурити. Він обернувся на мишу та прокрався по руці Ліри, Щоб понюхати напій, який тримала мавпа. Він був безпечний — настоянка ромашки і нічого більше. Він пробрався назад на Лірине плече і прошепотів:

— Випий.

Вона підвелась, узяла чашку обома руками та почала пити, час від часу дмухаючи на напій, щоб остудити його. Вона не зводила очей. Дівчинка повинна була вигадати історію старанніше, ніж будь-коли у своєму житті.

— Ліро, моя люба, — пробурмотіла пані Кольтер, пестячи її волосся. — Я думала, ми назавжди втратили тебе! Що сталося? Ти заблукала? Хтось забрав тебе з квартири?

— Так, — прошепотіла Ліра.

— Хто це зробив, моя люба?

— Чоловік і жінка.

— Гості на вечірці?

— Мабуть. Вони сказали, що вам потрібно щось внизу і я пішла, щоб узяти це, але вони схопили мене і повезли кудись на машині. Коли вони зупинилися, я втекла і сховалася, і вони так і не спіймали мене. Але я не знала, де знаходилася…

Ридання знову коротко струсили її, але тепер вона могла вдати, що вони викликані цією історією.

— І я просто йшла, намагаючись знайти дорогу назад, але ці гобліни схопили мене… Вони посадили мене у фургон з іншими дітьми та відвезли в якусь величезну будівлю, я не знаю, де вона.

З кожною миттю, яка минала, з кожним реченням, яке вона говорила, вона відчувала, що сили потроху повертаються до неї. І тепер, коли вона робила щось складне, знайоме і те, чого іноді не можна було передбачити, вона відчула щось на зразок власної влади, відчуття складності та контролю, яке давав їй алетіометр. їй треба було бути обережною, щоб не сказати чогось зайвого, їй треба бути іноді незрозумілою, а деколи вигадувати правдоподібні деталі, коротше кажучи, вона повинна була бути актрисою.

— Скільки вони тримали тебе в тому будинку? — запитала пані Кольтер.

Лірина подорож каналами та час, проведений із циганами, тривав досить довго — вона повинна була враховувати це. Вона вигадала подорож з гоблінами до Трольсанда, а потім втечу, що рясніла подробицями опису міста, потім роботу служницею в барі Ейнарсона, а потім позмінну працю на родину фермерів в глибині країни, а після того — її викрали самоіди та привезли до Больвангара.

— І вони збиралися… збиралися відокремити…

— Тихо, маленька, тихо. Я з'ясую, що відбувалося.

— Але чому вони хотіли вчинити це? Я ніколи не робила нічого поганого! Всі діти бояться того, що тут відбувається, і ніхто не знає. Але це жахливо. Це гірше за будь-що… Чому вони роблять це, пані Кольтер? Чому вони такі жорстокі?

— Не треба, не треба… Ти в безпеці, моя люба. Вони Ніколи не зроблять цього з тобою. Тепер я знаю, що ти тут і в безпеці, з тобою тепер все буде гаразд. Ніхто не образить тебе, Ліро, моя мила; ніхто ніколи не завдасть тобі болю…

— Але вони роблять це з іншими дітьми! Чому? — Ах, моя люба…

— Це через Пил, чи не так?

— Це вони тобі сказали? Це лікарі сказали?

— Діти знають про нього. Всі діти розмовляють про це, але ніхто не знає! І вони майже зробили це зі мною — ви повинні сказати мені! У вас більше немає права тримати це в таємниці!

— Ліро… Ліро, Ліро! Моя люба, це надто складні речі — Пил і таке інше. Це не повинно турбувати дітей. Але лікарі роблять це заради самих же дітей, моя дитино. Пил — це щось погане, неправильне, зле та огидне. Дорослі та їхні деймони вже так заражені Пилом, що для них все надто пізно. їм не можна допомогти… Але невелика операція

над дітьми рятує їх від нього. Пил більше не пристає до них. Вони щасливі і в безпеці…

Ліра подумала про малого Тоні Макаріоса. Раптом вона нахилилася вперед і її майже знудило. Пані Кольтер відскочила назад і дала їй дорогу.

— З тобою все гаразд, люба? Йди до ванної… Ліра тяжко ковтнула й витерла очі.

— Ви не повинні робити цього з нами, — сказала вона. — Ви маєте залишити нас у спокої. Присягаюся, лорд Ізраель не дозволив би цього, якби знав, що відбувається. Якщо на ньому є Пил, і на вас, і на Ректорі Джордана, і на кожному дорослому, значить, так і повинно бути. Коли я звільнюся, я розповім всім дітям на світі, що відбувається. До того ж, якщо це так добре, чому ви не дозволили їм зробити це зі мною? Якби це було корисно, ви б не заперечували їхніх дій. Ви були б щасливі.

Пані Кольтер хитала головою та посміхалася невеселою мудрою посмішкою.

— Моя люба, — сказала вона, — іноді щось хороше може трохи вражати нас і, звичайно, це засмучує й інших, якщо це засмучує тебе… Але це не означає, що твого деймона заберуть у тебе. Він залишається з тобою! Боже праведний, багато дорослих тут зробили таку операцію. Сестри виглядають достатньо задоволеними, чи не так?

Ліра кліпнула очима. Раптом вона зрозуміла дивну порожню відсутність цікавості в сестер і те, чому їхні дей-мони здаються сонними, коли біжать за ними.

«Мовчи, — подумала вона, — та закрий щільніше рота».

— Люба моя, ніхто б не провів операцію на дитині, спершу не випробувавши її. І ніхто ніколи і нізащо не забрал би