Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

слухавку.

— Знаєш де це? — запитав Мишко.

— Звичайно, — відповів таксист.

4

Хвилин сорок ми кружляли містом. Мишко тричі вилазив у вікно, щоб поціляти у мисливців, які повсякчас стріляли у нас. Нарешті таксист сказав:

— Кінцевий пункт прибуття.

На повній швидкості ми виїхали на середину темної і безлюдної площі, зменшили швидкість, пригальмували і виключили мотор.

— Сюрприз? — спитав я.

Машини з мисливцями миттєво оточили нас.

— Причому класний сюрприз, — вдоволено проказав Мишко.

Я ще не встиг узятися за руків’я пістолета, а мисливці вже були біля нас.

Як тільки-но один із них простяг руку, щоб відкрити дверцята з мого боку, метрів за тридцять від нас спалахнули фари. Яскраве море фар.

— Подобається? — усміхаючись, запитав Мишко.

— Не те слово, — сказав я, щулячись від яскравого світла.

Машин, що світили на нас, було біля десяти. І хоча через яскраве світло ми не могли розгледіти облич приїжджих, як тільки один із них ступив у коло, утворене світом фар, мисливці миттєво втратили до нас найменшу цікавість. Вони метнулися до своїх машин і накивали п’ятами.

Прибулець зняв зі свого плеча готовий до стрілянини гранатомет, а через хвилину його оточили виголені хлопці в традиційних шкіряних куртках.

5

— Двадцять п’ять тисяч, — доброзичливо усміхнувся таксист.

— І сотню за трубу. Пам’ятаю, — сказав я, витягаючи гроші з кейса. — На, тримай.

— Може, ви взяли б мене до себе на роботу, — запропонував він.

— Ми сьогодні від’їжджаємо, — сказав я.

— Далеко?

— Дуже.

— Ну тоді щасливої дороги.

Ми з Мишком вийшли з машини.

Хлопці, які врятували нас, чекали, коли ми підійдемо до них.

— Хто це? — запитав я.

— Мої знайомі, — відповів Мишко.

— А де в тебе їх нема?

— Та навіть у Африці є.

— Як це?

— Воюють найманцями, — сказав Мишко.

— Ти — сама загадковість.

— Не без того, — відповів він і, розвівши для обіймів руки, пішов назустріч чорним силуетам, які застигли у світлі фар.

6

Мишко підійшов до одного з хлопців. Вони обійнялися, поплескали один одного по спині, а потім Мишко представив мене:

— Знайомтеся, це — Стас.

— Леонід, — відповів здоровань.

З усього було видно, що він був ватажком цього гурту.

— То хто на вас полював? — запитав він у Мишка, кивнувши у бік машин, що зникли в темряві.

— Та хто його знає, — сказав Мишко.

— Ну і нехай. Краще вип’ємо.

Розділ 51
«Вечеря в гарній компанії»

Льоня — Леонід Сергійович Булатов — уже роки три займався серйозним і дуже прибутковим бізнесом. Якогось дня отаман банди розбишак раптом зрозумів, що хоч у нього є дуже багато грошей, і він спроможний купити будь-якого прокурора і будь-якого слідчого з особливо важливих справ, чоловікові його віку потрібне зовсім інше ремесло. Він зібрав свою банду і сказав:

— Ми добре попрацювали. Але є більш цікаві речі.

— Ти вирішив зав’язати? — запитали в нього хлопці.

— Не зовсім, — сказав Льоня, — я хочу спокою.

Льоня познайомив своїх людей із трьома економістами, яких уже взяв на роботу.

Перший із них пропонував займатися виробництвом продуктів, другий — постачаннями сировини, а третій рекламував схеми мережі недорогих, але з хорошим сервісом їдалень.

— Кожному знайдеться справа до душі, — сказав Льоня. — Коли станемо на ноги, гроші будуть у кожного. Але гроші чесні і не заплямовані кров’ю. Тож вам вирішувати.

З тридцяти головорізів тільки шестеро сказали «Ні».

Решта хлопців невдовзі стали директорами, менеджерами і консультантами.

Вони займалися торгівлею шин, церковного начиння, комп’ютерних програм. З’явилося п’ятнадцять фірм. А з ними стабільність і ситий спокій, які Льоня і його люди могли забезпечити собі хоча б завдяки тому, що як тільки якась із банд рекетирів зважувалася обкласти їх подушним податком, вони брали зброю до рук і захищали своє право на вільну торгівлю.

2

Льоня повіз нас в одну зі своїх недорогих, але досить пристойних закусочних. Там справді було непогано.

З

Ми сиділи втрьох за одним столиком. Льоня і Мишко згадували минуле, я слухав їх, іноді кивав на знак згоди, але думав про своє. В моїй уяві зринула згадка про казино «Царське полювання».

4

— Я можу запропонувати тобі одну зі своїх фірм, будеш її директором, — запропонував Льоня Мишкові.

— Ні, — мовив той, — я гратиму.

— Але ж тобі колись набридне, — сказав Льоня.

— Можливо, — відповів Мишко, — але не зараз.

Він говорив щиру правду, бо, навчившись вигравати, неможливо залишити гру. Пристрасть до наркотиків можна вилікувати, а от до гри — ні.

А Льоня заговорив про свої справи.

— Мені потрібно кілька лимонів зелених. Тоді, нарешті, я знайду бажаний спокій.

— Півтора мільйона, — сказав я.

— Що? — не зрозумів Льоня.

— Ти можеш одержати півтора мільйона, — повторив я.

— Стасе, — зморщився Мишко,