Читати книгу - "Непрохані"

замурзаним шинквасом сиділи обшарпані й замурзані чоловіки з порцією місцевої їжі чи питва, часто і того, і того. Деякі були вбрані у несвіжі білі халати працівників ринку і, видно, цілу важку зміну мали справи з морепродуктами й льодом; інші були схожі на клерків, які старанно вдавали, ніби заблукали і потрапили сюди випадково, і кухоль пива о такій годині тримають у руці теж ненавмисне. Одна стіна складалася з суцільних вікон, що виходили на бухту Еліот. Столики вздовж тієї стіни були захоплені родинами туристів, які насторожено озиралися на інших відвідувачів. Патріархи сімейств зі стурбованим, зрадженим виглядом вглядалися у путівники.

Я замовив ціле відро кави, Фішер ризикнув скуштувати сніданок. Він відзначав, що останнім часом мало п’є, і з його повільних, затруджених жестів було видно, що чоловік втратив форму в цьому плані. Правду кажучи, я теж почувався так собі. Коли офіціантка запропонувала підлити кави, я кивнув, а сам пішов покурити на свіже повітря, лишивши Фішера похмуро колупати застигле сало в тарілці.

Телефонна розмова з Андерсоном вийшла короткою. Про своє місцезнаходження він не повідомив, у готель до Фішера йти відмовився. «Байронз», вочевидь, він обрав з тієї причини, що тут повно людей. Я погодився, бо знав це місце. Тут я лікував свою нещасну голову після болісного й холодного пробудження в Оксидентал-парку, а потім пішов повідомити, що Емі зникла.

Кинувши недопалок на бруківку й затоптавши його, я каламутними очима поглянув на людську круговерть навколо. Туристи, торгівці, дорослі, діти. Продають, купують, роздивляються. Наче нормальні, звичні речі, але як же дико воно все виглядало! Тіло рухається, кероване розумом, про існування якого я знаю лише з цих рухів. Напевно, то все через похмілля.

Минуло двадцять хвилин, я наполовину спорожнив ще одну порцію кави і дещо помітив.

— Так, — звернувся до Фішера. — Шоу починається.

Той звів очі. Двері їдальні прочинилися, почав проштовхуватися людський натовп, і у просвітах між тілами я помітив чоловіка. Той стояв десь за тридцять метрів од дверей, приблизно там, де я трохи раніше курив. От він зник, от з’явився знову, трохи ближче. Він був середній на зріст, худорлявий, заморений. Шкіра на щоках була сіруватою й обвислою, але загалом він був як більшість людей навколо — окрім очей. Цей чоловік, вочевидь, або планував самотужки здійснити державний переворот, або стояв на краю невидимої іншим прірви.

— Це він, — мовив Фішер. — Принаймні схожий. Порівняно з фото дуже схуд.

Я спіймав погляд того чоловіка і ледь помітно кивнув йому. Відкинувся на стільці,— те саме зробив і Фішер, — даючи людині зрозуміти, що нас лише двоє, що руки наші порожні, й ось вільний стілець чекає на нього. Далі я повернувся до своєї кави.

За хвилину чи дві Андерсон приєднався до нас.

Зблизька прихований у його очах страх був страшний і для сторонньої людини. Я посунув до нього свою каву, він узяв чашку, зробив великий ковток.

— Як ти?

Андерсон смикнув обличчям — вочевидь, усміхнувся. Правду кажучи, я не знаю, що я відповів би на його місці на таке дурне питання. Проте поставити його було необхідно.

— Я Джек, — відрекомендувався я. — Це Ґері. І я одразу хочу сказати, Білле, що ні я, ні він не думаємо, що ти зробив те, в чому тебе звинувачують. Я був у будинку і впевнений, що то робота непроханого гостя.

— Не готовий про це думати.

Голос його був хрипкий, тихий, ніби у хворої на грип людини.

— Розумію, — кивнув я. Не думати про те, що було скоєно над його жінкою й дитиною, — це було розумно. Напевно, психологи вважають інакше, проте у них є домівки й родини, до яких повертаєшся з роботи ввечері.— Де ти живеш?

— Десь, — відповів він. — Я не залишаюсь на одному місці.

— Маєш гроші?

— Мав п’ятдесят баксів. Купив мило, зубну щітку, дешевий одяг. Трохи поїсти.

Я поклав долоню на стіл біля нього і трохи її припідняв, показуючи купюри. Андерсона аж перекосило.

— Ні,— сказав він, струснувши головою.

— Їсти хочеш?

Він знову похитав головою.

— Кави.

Я покликав офіціантку, і поки вона наливала каву, ніхто нічого не говорив. Андерсону був потрібен час, щоб трохи заспокоїтись.

Ініціативу проявив Фішер.

— Білле, що сталося?

Той знову похитав головою.

— Звідки мені знати?

— Чому ти втік?

— Я злякався.

— Ти не думав зайти у будинок… подивитись, як вони?

— Я б теж утік, — озвався я. — Сусіди здатні зробити все те саме, що і я. Копи їдуть. І ви ж знали, що то не був нещасний випадок чи випадковість?

Андерсон заплакав. Ніщо в його виразі обличчя чи поставі не натякало на те, що він того свідомий. Ось його щоки були сухі — ось вони вже мокрі. Він тремтячими руками поставив чашку на стіл.

— Все одно треба було зайти, — вимовив він.

Так, треба було — за умови, якби він стримався і не став би чіпати жінку чи хлопця, зберіг би докази для експертизи. Проте не слід було йому про це казати.

— Від почуттів ніде подітися, проте це вже минуло, і його неможливо змінити. Вони загинули раніше, ніж ви навіть зайшли на власну вулицю. Ви нічого б не зробили — тільки загинули б теж чи потрапили в руки поліції. Ви ж це розумієте, так? Важливо,