Читати книгу - "Дженні"

це нечесно. Я не можу так вчинити.

Дженні відповіла:

— О Пітере, у такій битві немає такого, як «чесно» чи «нечесно». Тут є лише життя і смерть, загибель чи виживання. Будь певен, Демпсі не турбуватиметься, щоб все було «чесно»…

— Ну, — сказав Пітер. — Мені все одно, як поводитиметься він. Я мушу дотримуватися, щоб все було чесно.

Дженні голосно зітхнула. Були певні речі в Пітері, певні грані його людської особистості, які вона ніколи не зможе зрозуміти. Їх потрібно просто прийняти.

— Дуже добре, — сказала вона, — ходімо до гімнастичного залу й почнімо…

За гімнастичний зал слугувало велике, щойно відремонтоване й зовсім порожнє складське приміщення десь за п’ять приміщень від того, де вони оселилися.

— Зараз, — сказала Дженні, трохи відійшовши від нього. — Я йду на тебе. Удар мене і зупини кігтями. Бий сильно, Пітере!

Вона полетіла на нього, як гарматне ядро розлюченого хутра.

Пітер відступив від того місця, куди вона спрямовувала свій натиск, але протистояв її атаці не більш ніж лагідним грайливим ударом упівсили, сховавши кігті. Однак несподівано Пітер відчув різкий біль у правому боці й на носі. Він позадкував, кліпаючи. Дженні поцілила в його чутливий ніс, і, обернувшись поглянути на свій бік, Пітер побачив маленьку цятку червоного на подертому плечі.

Дженні стояла за кілька кроків від нього, її очі звузилися, а хвіст крутився й вивертався.

— Я тебе попереджала! — сказала вона. І потім лише на мить, востаннє вона пом’якшилася і ласкаво проворкотіла: — О, мій Пітере, ти мусиш. Це заради ТЕБЕ.

Тоді вона закричала:

— Стережись! — і знову напала.

Цього разу Пітер захищався зубами й кігтями.

Так почалося Пітерове жахіття: три дні похмурих і гірких уроків мистецтва самозбереження й нищення супротивника. Дженні згадувала кожен прийом атаки й захисту, які з незапам’ятних часів застосовувалися в джунглях, кам’янистих гірських печерах і пустелях, і доповнювала їх своїми глибокими знаннями лондонських нетрів та їхніх гострозубих мешканців, з якими їй доводилося зустрічатися.

Не те, щоб це було важко для самого Пітера, але коли він вперше побачив промовисті малинові плями на білій шийці й милій мордочці Дженні, рани, яких завдавав він сам, то майже припинив битися і заридав, бо він так сильно любив Дженні, що не міг завдавати їй болю.

Але Дженні була тверда, і набагато рішучіша за Пітера в ці миті. Вона розуміла, що її шкіра зараз не має значення і, щоб вижити в майбутній битві, Пітерові потрібно тренуватися. Але й Дженні була безжальною до Пітера: змушувала його захищати свої життєво важливі точки на тілі або страждати від наслідків. Себе вона віддала заради відточування його майстерності в бою майже як жертву, яка б мала забезпечити Штерову перемогу. Оскільки за законом, Дженні не могла вступити в битву на його боці, то кицька прийняла ці рани і плекала їх, і всі падіння, порізи, укуси та подряпини від нього зовсім не завдавали їй страждань.

Уночі вони лежали поруч на велетенському наполеонівському ліжку, милися і зализували рани одне одного, щоб вони залишались чистими і зажили до наступного дня, коли жахливі уроки продовжувалися. Пітер швидко вчився, він удосконалив стрибки, швидкість, смертельні удари та спритність. І почав помічати, що під час денних тренувань отримує все менше поранень, тоді як тіло і мордочка Дженні перетворилися на суцільну рану, та він нічого не сказав, бо вона змогла передати йому відчуття смертельної небезпеки й нагальності. Часу залишалось мало, і Пітер збирався битися і за її щастя також.

Але третього дня не було тренувань, і Дженні та Пітер нічого не їли, бо вона знала, що битися краще натщесерце. Дженні примусила Пітера увесь день спати й розпружуватися, згорнувшись клубочком на їхньому ліжку. Коли він виявляв ознаки стурбованості чи неспокою з наближенням години битви, вона заспокоювала його миттям і масажем, доки він знову засинав.

Тим часом сонце оперезало цю частину півкулі й світло згасло у вибитій шибці маленького вікна їхнього сховища. Пітер спав спокійним і глибоким сном, сном, який відновлює розум і тіло та наповнює їх силою.

Незадовго до приходу Демпсі Пітер виринув із глибин сну. Він прокинувся бадьорий, з ясною головою й натягнутим кожним нервом і м’язом. Було дуже темно, але крізь розбите вікно проникало світло єдиної зірки, і цього було достатньо для чутливих котячих очей, щоб зорієнтуватися. Дженні лежала поруч. Пітер відчував її присутність, хоч не бачив її саму. Він один раз потягнувся, тоді пригнувся й прислухався.

Пітер почув його, приглушений стінами та вікнами складу, він линув через тунель і лаз. Помилитися було неможливо, це голос Демпсі. Пітер згадав його. Він упізнав би цей голос будь-де. Демпсі кликав Дженні.

— Виходь… Дженні, вихоооооодь заааааараз же! Заааааарраз же виходь, Дженні…

Низький, глибокий, майже нечутний рик мимохіть вирвався з Пітерового горла. Він майже ліг на живіт і поповз уперед. Остання річ, яку він почув, це глибоке зітхання Дженні на ліжку й радше відчув, ніж почув, її побажання йому.

— Гарного полювання, о мій Пітере…

Тоді він зістрибнув із ліжка, хутро на його животі майже торкалося підлоги. Пітер контролював кожен свій рух і майже летів над землею, таким чином проминувши темряву сховища в напрямку тунелю, з якого долинав крик, що піднімав кожен волосок на його тілі.

— Дженні, виходь заааааараз же, вихоооооодь зааааараз жееее!

Розділ двадцять сьомий
Остання битва

— МОЯ Дженні, вихоооооооодь! Зааааааараз же, зааааааараз же виходь!

Низький наполегливий крик проникав з вулиці у вугільно-чорний тунель, яким Пітер повільно, але неухильно повз до вихідного отвору. І тієї миті, коли він уже ось-ось мав зустрітися з Демпсі, Пітер знав, що дуже самотній і йому дуже страшно. І все ж продовжував рухатися вперед.

Коли Пітер разом із Дженні був у безпеці й затишку їхнього дому, його втішала і підтримувала її присутність, яка не