Читати книгу - "Зоряний лицар"

з моїм новим пажем, — замість відповіді сказав Гліб. Голос його звучав спокійно й безпристрасно, хоча душа рвалася від болю: «Якщо навіть вона бреше, то кому ж тоді вірити?!»

Новий слуга більше нагадував селянського хлопчиська, ніж придворного пажа. Його широке веснянкувате обличчя було обвітреним і засмаглим, як у всякого, кому доводиться постійно працювати на свіжому повітрі. У новому витонченому одязі він явно почувався незатишно. Вузький сюртук незвично стесав рухи, і хлопчик поводився так скуто, ніби щомиті боявся ненароком щось перекинути.

Марика пригадала, як ще недавно сама вперше потрапила в палац, у суворі рамки придворного етикету. Між нею й цим хлопчиком було багато спільного, і все-таки вона прийняла його насторожено. Хто він такий? Чим заслужив прихильність Гліба?

— Викликали? — запитав парубійко, ніяково вклоняючись.

— Так. Я хочу познайомити тебе з герцогинею Марикою, — сказав Гліб.

Степко озирнувся й застиг від подиву. Перед ним стояла дівчинка з недавнього видіння. Він одразу впізнав її, хоч вона була не в рожевій шубці, а в красивій оксамитовій сукні з великим мереживним коміром. Вона не була схожа на тутешніх мешканців. Смаглява, кароока, із блискучими, чорними кучерями, що розтріпалися по плечах, дівчинка нагадувала заморську принцесу. Ніколи в житті Степкові не доводилося бачити такої гарної дівчинки. Не в силах відвести погляду, хлопчик стояв і витріщався на незнайомку, доки не згадав, що треба вклонитися.

— Це Степан. Він буде служити в мене і разом зі мною навчатиметься, — відрекомендував Гліб хлопчика.

Степко зашарівся, із вдячністю відзначивши, як шанобливо принц назвав його при незнайомці. Зате Марику неприємно вразили слова Гліба. Вона й не підозрювала, що може ревнувати, але зараз це почуття слизькою змією ворухнулося в грудях. За які заслуги цей хлопчисько завжди буде поруч із Глібом? Чим він кращий за інших?

Немов почувши її мовчазне питання, Гліб сказав:

— Учора я збився з дороги, а Степко з дідом мене підібрали й привезли додому. Якби не вони, не знаю, як я пережив би цю ніч.

Розум підказував Мариці, що потрібно бути вдячною цьому незнайомому хлопчикові. Але ревнощі, що оселилися в душі, нашіптували, що Гліба доведеться ділити. Останнім часом він і без того віддалився, а тепер, коли в нього з’явився новий друг, він і поготів забуде про неї. Дівчинці хотілося, щоб Гліб, як раніше, поділяв з нею свою радість і сум. Хіба вона не заслуговувала на це? Адже удвох вони пройшли через стільки випробувань, і раптом, як сніг на голову, з’явився якийсь самозванець, щоб зайняти її місце. І все завдяки тому, що вчора опинився в потрібному місці. Де справедливість?

— Не хитра справа за добру платню подорожнього підвезти, — посміхнулася Марика і зміряла нового знайомця зневажливим поглядом.

— Чим тобі не догодив Степан? — холодно запитав Гліб.

— А чого він на мене витріщається? — питанням на питання відповіла Марика й навмисно вп’ялася Степкові просто у вічі, навіть не намагаючись приховати ворожості.

Хлопчик відвів погляд. Марика тріумфально посміхнулася. Це була маленька, але все-таки перемога. Вона мала намір боротися за Гліба до кінця й не збиралася поступатися ним. Захоплена ревнощами, вона не помітила похмурого настрою свого кумира. В той час, як на серці в Гліба було важко, як ніколи. Він сподівався, що з поверненням гаманця всі нещастя залишаться в минулому, але доля завдала йому нового, особливо болючого удару, адже ніщо так не ранить, як зрадництво найближчих людей.

— Гаманець був у неї? — звернувся Гліб до Степка.

Хлопчик, що ніяковів у присутності маленької герцогині, мовчки кивнув. Слова Гліба пролунали для Марики як грім серед ясного неба. Вона гарячково намагалася збагнути, звідки хлопчисько міг дізнатися про гаманець, але не знаходила пояснень.

— Неправда! Навіщо йому віриш? — скрикнула вона.

— Степан бачив у тебе гаманець, перш ніж ти його підкинула. Не відмовляйся. Буде краще, якщо ти розповіси правду, — запропонував Гліб.

Марику наче хтось холодною водою облив. Он воно що! Цей нахабний, веснянкуватий пройдисвіт підглядав за нею й бачив, як вона сховала гаманець. Він навмисно розповів про все Глібу, аби посіяти між ними ворожнечу. Марика більше не могла стримувати своїх почуттів. Вишукані манери «юної герцогині» разом вивітрилися. Ворожість до Степка неприборканим смерчем вирвалася назовні, і дівчинка, як дика кішка, кинулася на несподіваного ворога:

— Брехлива собака! Та хоч гавкає, але не кусає, а ти набагато гірший за неї. Нехай у тебе поганий язик відсохне, пес смердючий. Добре було підглядати? Щоб тобі повилазило. Тьху!

Степка приголомшила така промова. Він і не думав, що при дворі вміють так сваритися.

За вмінням лаятися це дівчисько випередило б будь-яку вуличну перекупку.

— Я не підглядав, — виправдовувався хлопчик, та Марика його не слухала.

— Хіба не бачиш, що він хоче між нами ворожнечу вчинити? — рвучко звернулася вона до Гліба, схопивши його за руку. Дівчинка шукала в цьому дотику підтримки, але юнак мовчки вивільнився. Жест говорив сам за себе. Марика зрозуміла, що програла.

— Виходить, я для тебе ніхто? Тепер він тобі друг? — блиснувши очима, запитала вона.

— Я не міняю старих друзів на нових. Ти сама винна в тому, що між нами немає колишньої довіри. Ніхто за тобою не підглядав. Степан володіє даром ясновидця. Він