Читати книгу - "Пульсари"

Мипнуло два місяці, як поховали Віталія.

Галя щодня ходить до синової могилки. Обклала оградку чорним кахлем — ніби в рамку взяла свою долю. Примостила Віталикові в голови його улюблену ляльку — з горя й сама здитиніла. Насіяла червоної м’яти. Якби не бабуня, що б і робила вона, бідна? Ні сподівань, ні розради. Навіть сороковини відзначали без батька. Чи він де п’є?.. Так додому тверезий з’являється. Худий, жилавий, як сухий сонях. Очі вибалушить, а погляд такий невидющий. «Чи не теряє розум з горя? — занепокоїлася теща. — Краще б уже пив». Стала й Галя придивлятися до чоловіка, і злякав її вираз загадковості на Мусієвому обличчі. Ходить, немов тримає в собі таємницю, якої ніхто й ніколи…

Як почала рости Віталикова рука, всі забігали, заметушилися. Контейнер металевими листами закрили, на двері замки начепили — нікого в лабораторію не пускають, лише Верхуша зазирає щодня і після відвідин виходить у коридор такий, ніби банку перваку смикнув. А Марія з Івановою тепер з лабораторії і не виходять — похідне ліжко знову в комірчині налаштували.

Терпів Мусій, вичікував — до чого воно йдеться, ящики з препаратами носив, гайки, де скажуть, підкручував, та щось почало йому ніби нашіптувати: «Знущаються вони з синової руки, там пальці вже, мабуть, як у краба щупальця».

— Ні,  — заперечував цьому Мусій, — Ірина Олексіївна не допустить блюзнірства, вона — така добра, така сердечна, як Галя. Навіть краща, бо Галя зараз або мовчить, або плаче. А Ірина весь час у русі, вона вся з пружин, наказів, розпоряджень, з теорій і припущень. Ця не пропаде ні за яким чоловіком, ця будь-кого укоськає, лише раз погляне — і закрутиться той, немов цуцик, що блоху шукає в своєму хвості. І хоч у ній сто чортів протоколи пишуть, але ж добра вона. Ні, не може Ірина Олексіївна знущатися над синовою пам’яттю.

А голос усе нашіптував, усе довбав мозок, аж гірко ставало в роті й на душі. Ящики з препаратами поважчали, і возять тепер їх щодня. І тільки й чути, як Верхуша по телефону гроші клянчить — з усіх договірних тем смокче, комусь авторитетом своїм клянеться, когось лякає словами «епохальне, унікальне», комусь про курку з трьома ногами нагадує. Отак послухаєш збоку, то ніби з глузду з’їхав старий. Учора Мусій на власні вуха чув, як професор когось запевняв, що тепер взагалі можна буде обходитись без жінок. Воно, звичайно, в його вісімдесят п’ять жінки й справді ні до чого. Але ж безсовісно з ученим виглядом отаке варзякати! От тобі грамотний, от тобі й університет.

Та хоч би чим був зайнятий Мусій, а ящик отой скляний, на акваріум схожий, нині закушканий і завішаний, магнітом притягував його. Вибравши момент, коли в лабораторії нікого не було, Мусій підійшов до боксу і ломиком підважив дверцята. Краще б цього не робив!..

Там, у ящику, оповитому шлангами й трубочками, він побачив… Віталика. Його голова, руки, тулуб, тільки неправдоподібно коротюсінькі товстенькі ніжки. Очі у Віталика заплющені, а губи злегка ворушаться, ніби плямкають. Мусій з переляку смикнув ломик і впустив його собі на ноги. Гострий біль пройняв усе тіло, та Мусій навіть не лайнувся, як зробив би це іншим разом. Сів на підлогу, обхопив руками голову — наче й не пив давно, звідки ж це, господи?

Рипнули двері. Мусій удав, що шукає щось на підлозі, насправді ж збирав силу, розсипану на бусинки, немов порване намисто. Іванова помітила дивну Мусієву позу, і ломик, і погнуті дверцята контейнера. Мусій, випроставшись на повний зріст, невідривно дивився їй в очі. Інша б зблідла, заплакала чи почала виправдовуватись: «Безвихідь у нас була». Інша просилася б: «Пробачте, що стільки горя вашій родині завдали. Заради майбутнього пробачте». Інша обіцяла б: «Все зробимо. Не розголошуйте тільки. Ось таки зшили вашого Віталика. Тільки з мозком щось… Ще трохи, й вилікуємо…» Інша знепритомніла б чи у вікно вискочила.

А ця… Не кліпнувши, зустріла вона своїми великими чорними блюдцями (і де вони тільки взялися в такої крихотулі) Мусіїв погляд.

— Бачили? — запитала строго.

— А… ага… — пробелькотів Мусій, не витримавши її погляду.

— Даремно поспішили. Передчасно… Ми з Віталикової руки всього хлопця вирощуємо.

Це була явна брехня, що могла спасти на думку тільки переляканій жінці. У Мусія затіпалося обличчя, він увесь напружився, ладен кинутися на цю пройдисвітку й кулаками виповісти усе своє горе, і кулаками… за образу, за гендлювання наукою, за…

Ірина Олексіївна обхопила своїми худенькими руками Мусія за плечі, стиснула й аж ніби струснула його.

— Якщо увіткнути вербову гілочку в сиру землю — виросте верба.

Вона казала правду, тому Мусій не пручався.

— Те саме сталося з Віталиковою рукою. З’явилося плече, потім друге й друга рука, а між ним шия й голова. Це було страшно.

Мусій знову напружився, відчувши, що Іванова говорить, як радіостанція «Свобода», — спочатку трохи правди про вербу, а потім суцільні вигадки. Та Ірина Олексіївна, міцніше стиснувши Мусієві плечі, продовжувала майже пошепки:

— …Потім увесь тулуб. Залишилося доростити ноги.

Мусій озирнувся, наміряючись сісти на ящик з-під препаратів. Руки жінки ослабли, почервонівши (видать-таки, соромно за брехню), вона відступила.

— Ми його ростили двадцять п’ять років! А ви за два місяці? — здивований зухвалою брехнею, обурювався Мусій. — Та в материнському лоні дев’ять!..

Ірина розуміла Мусіїв стан, і його наміри не були для неї секретом. Так само тихо, примирливим тоном, ніби вередливій дитині, сказала:

— Ви потім зі мною рахунки зведете. Ще встигнете. Я кажу правду: за два місяці виростили. Гормони й таке інше — довго розповідати.