Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

стала. Чи, може, тому, що Іван має таку гарну славу? Важко її зрозуміти… А як вона, Ружена, здригнулася та запричитала, коли вперше побачила, як через її чоловіка переїжджає вантажна автомашина, повна людьми. Пані Герцфертовова, і та зажмурила очі з переляку. А Іван став, гейби нічого не сталося, обняв свою жінку та попрямував до гардеробної. «Ти не боїшся, що задавить тебе?» — спитала тоді. А він: «Якби боявся та не лягав би під неї… Гроші все бавлять, дорогенька, корінець би їм висох!..».

Вона засміялася, почала перебирати тугі, як залізне пруття, пальці на Іванових руках.

Він ішов задуманий, дивився на хідник, наче щось шукав на ньому, наче зачарований красотами міста. Та не принаджував його старий Париж на Сені.

За ними оглядалися, та Іван уже до того звик і не звертав уваги на витрішки, котрими супроводжували його з Руженою.

Завернули до скверу. На просторій зеленій галявині товпилися горожани і діти. Декотрі поставали. Іван, трохи вищий за Ружену, побачив серед гурту якогось, очевидно, мандрівного фокусника, що скликав людей. До капелюха йому скидали дрібні монети. Іван висипав туди весь дріб’язок. Чекав, що буде далі. Фокусник попросив звільнити для нього невеличку площинку. Десь з-під ніг підібрав довгий товстий дріт. Дав попробувати присутнім. Лише трохи погнули. За якусь мить фокусник вигнув з нього форму серця.

На тому все скінчилося.

— Слабий на руки, — зробив висновок Іван, повертаючись з Руженою до хідника. — Я би хотів попробувати таке. Айбо не з дрота, а з рафи. То таке залізо, що колеса ним обковують на вози.

Сила попросив відміряти з нього три метри. Залізо добре, нетонке. Для ґаздівських возів. Майже на три пальці широке. І в палець товсте. «Попробую! Мушу погнути! Мусай — великий чоловік!»

Заховався від людського ока в конюшню. Лише Ружена зиркала на нього круглими, як у білки, очима. Іван узяв за кінці шини, підняв над головою, як штангу. Зігнув її в коло. «А якби мати якусь підпорку? На власному плечі незручно. Чуже можна покалічити. Може, на голові спробувати? Буде великий вигин… Гей, люди, ніс іще є в чоловіка!».

А вже наступного дня Амброзі Грозні оголосив:

— Серце з заліза!

На арену вийшли четверо асистентів. Почали обмацувати шину, пробують зігнути її. Та триметрова рафа-рейка залишається такою, як і була в крамниці.

Іван кладе її собі на праве плече. З обох кінців на рафу чіпляються по два асистенти. Та не змінює своєї форми. Покрутився з ними та подякував за поміч.

Тепер, коли залізо апробовано на очах у публіки, можна приступати до діла. Як тільки шина почала згинатися, в залі пролунали оплески. Ще мить — і з неї стало колесо. Прикладає його до носа. Зробив невелику дугу-вигин. Потому з’єднав кінці. І підняв над головою «серце».

Зал загримів, закричав:

— Кро-тон! Кро-тон!! Кро-тон!!!

Що то за слово — лише пані Герцфертовова знала. Їй просто сподобалося воно, коли почула від грека-полюбовника його прізвище. «Кротоній! Гай-гай, то був дужий мужчина! Казковий!.. Жаль, що гастролювали в Афінах всього лише два місяці…». Обіцяла йому вищу платню, аніж Силі, аби йшов до її цирку замість Маклера. Той всяко одгрібався-викручувався, щоб не покинути своєї батьківщини. Навіть пані Герцфертовій радив поселитися в його рідному краю. Та так і розділив їх останній поцілунок, навіки поселивши тепло Греції у серці власниці цирку. Пам’ять про незабутню подорож спонукала пані Герцфертовову вигадувати-комбінувати, що може означати те слово. Принадною музикою звучало воно в її душі. Почала переглядати словники. Навіть служниця, і та дивувалася, чого її господиня перерила всі книги на полицях, що роками стояли і ніхто їх не чіпав.

Нарешті! Нарешті! «Кротітел»! По-чеськи — приборкувач. То хіба що до Регіни Штаткової підходило б. А треба зберегти більше з того співучого прізвища. «Тон»! По-грецьки — напруження. Еврика! Підходить! Вийшло! Дещо відшліфуємо і звучатиме так: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!». Приборкувач напруження!». До біса те, що воно означає, аби милозвучно виходило. «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!» — наспівувала собі по кімнаті. Підбігла до кота, схопила його і почала цілувати. «Кро-тон!» — скрикнула, що аж дівчина-служниця перелякалася та прибігла до пані, чи не сталося часом якесь лихо. Бо знала ще з дому: коли довго сидіти в книжках, то можна й на Катерінку[95] потрапити. Стала коло порогу:

— Ви кликали мене, пані?

— Кро-тон! — каркнула і, здогадавшись, що сказала невпопад, не для того, кому хотіла, випровадила служницю: — Іди! Сиди на кухні! Чого сюди прийшла? Горшки стережи, не мене!..

Вона ревниво ставилася до всіх молодших за себе. Тим паче, що служниця виглядала значно ліпше, ніж вона, пані Герцфертовова. Про це сама знала та необачливі гості, здебільше чоловічої статі, повертали свої статечні голови в той бік, куди пролітав бантик-метелик на її темнорусій косі.

Незабаром на афішах «Герцфертов-цирку» під Івановим прізвищем з’явилося прізвисько «Кротон». Спочатку, правда, було вибито маленькими буквами, а тут, у Парижі, навпаки: його власне прізвище загубилося посеред великих букв. «Іван Сила? — міркувала пані. — То — нуль без палички. Просте собі ім’я та прізвище. Ще й до того слов’янське. Його тяжко вимовляти французам… «Кро-тон»! О, то їм легко дається. І по-англійськи, і по-іспанськи, і по-грецьки, і навіть по-японськи гордо звучатиме! Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!»

І наче за нею стихав зал, коли Іван відносив артистів у лівий форганг:

— Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!

Глядачі кинулися за ним. Стали просити, аби поставив на листівках, навіть на афішах і програмках свій підпис. Попросив самописку і розмашистим почерком підписувався латинськими буквами: «Іван Сила».

В цей час з Іваном знайомляться двоє англійців. О, вони добре пам’ятають його по Лондону,