Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

— Ні-і! Пусти! — Марк звивався, захлинався слиною та слізьми, проте не міг нічого вдіяти. — Досить! Будь ласка-а!

— Це тобі за Тоху, сука! Це тобі за Тоху!

Пізніше ні Адріан Фесенко, ні будь-хто з хлопців із 8-А не зможуть пригадати, коли в Центнерових руках з’явився кастет. І вони не лукавитимуть. Вони самі дивуватимуться, знаючи, що переросток мусив би зупинитися, щоб дістати сріблясту пластину з шипами на бойовій частині, мусив спершу одягти її на пальці й затиснути в кулаці, проте ніхто не пам’ятав, коли та як це сталося.

Адріан помітив металевий блиск між пальцями товариша, коли кулак уже опускався на Маркову голову. Дев’ятикласник розтулив рота й шарпнувся, щоб перехопити руку Бродового, проте не встиг. Кастет лунко клацнув об лобову кістку, а Адріан так і застиг посеред туалету з роззявленим ротом.

Орест Мрозович вискочив на коридор іще до того, як із перекошеного болем Маркового рота випорснув перший, несамовитий і протяглий, схожий на ревіння смертельно пораненого віслюка крик. Одразу за ним вибіг Олег Божко. Наступної миті Адріан Фесенко стягнув Артема з Марка та відтіснив до дверей.

— Ти, на хер, здурів?!

Проте Марк волав так гучно, що Центнер навряд чи його почув. Хлопчак кричав не з болю. Нестямного, гострого болю на той момент він не відчував. Йому лише здавалося, ніби шкіру над правим оком роздуває гаряче повітря. Насправді Марк кричав від жаху, бо тієї миті, коли кулак із кастетом опустився на голову, права частина зору наче відімкнулася. Хлопець відчував, як обличчя заливає липка кров, і водночас усвідомлював, що не бачить не через неї. Він не бачив, бо щось сталось із правим оком.

Адріан штовхнув Центнера в груди.

— Ти що, геть відбитий?! Що ти твориш?!

Крик не стихав. Коли під головою Марка розповзлася чимала калюжа крові, хлопці з 8-А, штовхаючись, повалили з туалету. Залишилися лише Адріан та Артем. Марк немов у тумані дивився, як Центнер, сховавши до кишені кастет, розвернувся та зник за дверима, як Адріан схилився та спробував його підняти, як із-поза Адріанової спини визирнула Соня, а потім у праве надбрів’я немовби загнали розпечений цвях. Хлопчак похлинувся власним криком, картинка в очах іще дужче потьмяніла. Марку здалося, мовби предмети в полі зору один за одним затуляють темною тканиною — спершу віддалені, потім ті, що ближче, — аж поки величезна чорна ковдра не дісталася до нього та крилами гігантського птаха огорнула його понівечену, охоплену нестерпним полум’ям голову.

45

Марк опритомнів за хвилину. Адріан Фесенко, обхопивши лівою рукою, тримав його над умивальником, а правою змивав кров із обличчя. З лівого боку Марка підтримувала Соня Марчук.

Адріан раптом застиг, утупившись у щось поміж пальцями.

— Бляха, — витиснув дев’ятикласник.

— Що там? — нахилилася Соня. Адріан показав їй вимащену кров’ю трісочку молочного кольору. Дівчина звела брови: — Що це? — Хоча вже знала відповідь.

— Кістка.

— Бляха. Чим він його?

Адріан перелякано хитав головою.

— Це пиздець…

Марк водив туди-сюди мутними очима з таким виглядом, наче не розумів, де він і що відбувається. Голова здавалася важкою, немов гиря, та постійно падала на груди. Щоразу, коли погляд падав на підлогу, хлопець бачив кров: холоші джинсів, кросівки, бетон — усе було заляпане кров’ю. Адріан глянув на дівчину.

— Що робити?

Через те що туалет розташовувався в глухому кінці коридору, далеко від класних кімнат, ніхто з учителів не почув Маркового крику. Адріан і Соня були самі.

— Треба до медпункту, — озвалася дівчина.

Хлопець рішуче замотав головою.

— Ні, ні! Там зараз нема нікого! І що йому там — помажуть лоба йодом?

Соня збагнула, що Фесенко не хоче підставляти Бродового, проте вголос цього не сказала.

— Я знаю, де він живе, — промовила вона.

— Він не дійде. Нам треба таксі…

— Це тут, недалеко, — перебила дівчина. — За управлінням поліції.

Вони водночас зиркнули на Марка.

— Зможеш іти, малий? — недоладно-підбадьорливим тоном запитав Адріан.

— Я не бачу, — прохрипів Марк. Він мав жалюгідний вигляд, із рота за кожним видихом вилітали прозорі цівки слини, вкриті кров’ю руки жахливо тремтіли. — Правим оком не бачу.

Соня стиснула губи так, що вони посіріли, потім заціпилась, ніби збираючись із силами, і впихнула Маркові в долоню хусточку.

— Приклади до голови. Пішли. Ми тобі допоможемо.

Підтримуючи хлопчака з обох боків, вони вивели його зі школи й подалися вгору по Пушкіна. Дорога до багатоповерхівки на Квітки-Основ’яненка зайняла п’ять хвилин. Адріан разом із Сонею вступив до ліфта й нікуди не йшов, стояв на порозі Маркової квартири, поки дівчина передавала Марка його дідові. Арсен не став здіймати недоречного галасу, запитав лише, що сталося, зосереджено вислухав незграбну Сонину відповідь, потім подякував їм обом і зачинив двері.

За дві хвилини, на ходу застібаючи ремінь безпеки, старий моряк виводив свій «Lanos» із підземного гаража. Марк із притиснутим до правого ока великим шматком вати напівлежав на сидінні праворуч від діда.

46

Яна примчала до міської лікарні на Мірющенка відразу після Арсенового дзвінка — за двадцять до третьої. Віктор під’їхав пізніше, ближче до завершення робочого дня. Хірург-травматолог запросив усіх трьох до свого кабінету й пояснив, що, попри страхітливу рану над оком, Маркові загалом пощастило. Удар пройшов по дотичній, кастет вирвав чималий шматок шкіри, проте кістка лише трохи зчесана, тріщин немає, зіниця добре реагує на світло, а за результатами томографії зоровий нерв та очне яблуко не зазнали значних ушкоджень. Якби кастет влучив на сантиметр нижче, наслідки були би катастрофічними. Більш точно з’ясувати, як травма позначиться на зорові, допоможе нейроофтальмолог після того, як зійде набряк і затягнеться шов, однак лікар запевнив, що, на його думку, зір відновиться повністю. У Марка також виявили легкий струс мозку й численні синці на грудях і животі, проте нічого із цього серйозно здоров’ю не загрожувало. О пів на сьому вечора хлопця відпустили додому.

Назад поїхали однією машиною — Арсен залишив «Lanos» під лікарнею. Дід сидів за кермом і не розтуляв напружено зціплених губ. Віктор тричі телефонував класній керівничці 8-А, разів десять безуспішно намагався зв’язатися з батьками Бродового, один раз мав розмову з директором. Директор спочатку все заперечував, наполягав, що бійка сталася за межами школи й після закінчення уроків. Це так розлютило Віктора, що він почав горлати в телефон, що просто зараз завезе сина до відділка поліції на Пушкіна й напише заяву. Після цього тон розмови змінився. Директор вибачився, спробував заспокоїти Віктора й попросив нічого не робити хоча б до завтрашнього ранку. Через хвилину перетелефонував сам, сказав,