Читати книгу - "Війна світів"

— Я саме стояв біля воріт, — відповів я. Він підійшов і торкнувся моєї руки.

— На сорочці кров, — сказав він і закотив мені рукави. Сховавши револьвер, він обмацав мою руку й завів мене до кімнати.

— Рука зламана, — мовив він і додав: — Скажіть, що саме тут сталося і як.

Я коротенько розповів йому про все, що бачив, перериваючи свою мову стогоном, а він тим часом швидко й спритно перев’язував мені руку. Він уклав її до шлейки, почепленої на плече, і відступив, дивлячись на мене.

— З вами гаразд, — сказав він. — Але що ж далі? Монтгомері замислився. Потім вийшов і замкнув ворота загорожі. Якийсь час він не повертався.

Мене найбільше турбувала зламана рука. Втеча пуми здалася мені просто однією з багатьох страшних подій, що тут відбуваються. Я сів у шезлонг і, мушу зізнатися, вилаяв цей острів від щирого серця. Тупий біль у руці вже перемінився на пекучий вогонь, коли знову з’явився Монтгомері.

Його лице поблідло, а нижня губа обвисла ще більше.

— Про Моро ні слуху ні духу, — сказав він. — Гадаю, що йому буде потрібна моя допомога. — Він дивився на мене своїми безвиразними очима. — Адже тварина та дуже сильна, вона ж просто вирвала із стіни ланцюг!

Він підійшов до вікна, потім до дверей, а тоді обернувся до мене.

— Піду шукати Моро, — сказав він. — Ось ще один револьвер, я можу його залишити вам. Відверто кажучи, я чомусь занепокоєний.

— Він вийняв зброю, поклав її на стіл біля мене і вийшов, а мене охопила тривога. Після його відходу мені не сиділося. Тримаючи в руці револьвер, я підійшов до дверей.

Ранок видався напрочуд тихим. Вітер не віяв, море блищало, неначе гладеньке скло, у небі — ні хмаринки, берег — пустельний. Якийсь гарячково збуджений, я страшенно гнітився цією тишею.

Я спробував засвистіти, але глухий звук тут же й завмер. З вуст моїх знову зірвалося прокляття — вдруге цього ранку, — і я підійшов до рогу загорожі, пильно вдивляючись у глибину острова, у зелені хащі, які поглинули Моро й Монтгомері. Коли вони повернуться? І як?..

Ген далеко на березі промайнула маленька сіра тварино-людина, — вона підійшла до води й стала хлюпатись. Я повернув назад до дверей, тоді знову до рогу і так почав ходити туди й сюди, як вартовий на чатах. Один раз я зупинився, вчувши десь здалеку голос Монтгомері: “Агов, Моро!”

Тепер моя рука не так боліла, але натомість почалася гарячка. Мене трусило, хотілося пити. Тінь моя щоразу коротшала. Я слідкував за постаттю, що маячіла вдалині, аж доки вона не зникла з очей. А якщо Моро й Монтгомері ніколи вже не повернуться?.. Троє морських птахів почали змагатися за якусь здобич, що її хвилі викинули на берег.

Раптом десь далеко від загорожі пролунав револьверний постріл. Тривала тиша — і ще постріл. А за ним — десь ближче — почувся якийсь дикий крик, і знову лиховісна тиша. Моя бідолашна уява малювала мені бозна-які страхітливі картини. Раптом пролунав ще один постріл, уже ніби зовсім поряд.

Я метнувся до рогу загорожі й побачив Монтгомері. Обличчя його розчервонілося, волосся було розкуйовджене, штани на колінах подерті. Весь його вигляд був сповнений глибокого жаху. За ним плентався Млінг, у якого навколо рота виднілися якісь підозрілі бурі сліди.

— Він повернувся? — спитав Монтгомері.

— Моро? — відповів я. — Ні.

— Боже ти мій! — Він важко дихав, мало не схлипуючи. — Ходімо до хати, — сказав він, взявши мене за руку. — Вони показилися. їх усіх охопило якесь шаленство. Що могло трапитись? Нічого не розумію. Дайте передихнути, я все розповім. Коньяку нема?

Він увійшов поперед мене до кімнати й сів у шезлонг. Млінг простягся за порогом, відсапуючись, як натомлений собака. Я подав Монтгомері коньяк і воду. Він сидів, утупившись порожнім поглядом перед собою, і поволі приходив до пам’яті. Через кілька хвилин він уже почав розповідати мені, що сталося.

Спочатку він ішов їхнім слідом. Слід цей легко було помітити по зламаному гіллю, по білих клаптях бинтів, якими була обмотана пума, по кривавих плямах, що залишилися на кущах та стовбурах дерев. Але, вийшовши по той бік річки на кам’янистий грунт, де я бачив на водопої леопарда до-людину, він збився зі сліду і тоді повернув навмання на захід, гукаючи Моро. До нього приєднався Млінг, озброєний сокирою.

Млінг не знав, що трапилося за огорожею, — він саме рубав у той час дрова і почув, як його кличуть. Далі вони пішли разом, гукаючи Моро. Дорогою вони натрапили на двох тварино-людей, що, слідкуючи за ними, причаїлися в кущах; їхні жести і вся постава виглядали так підозріло, що стривожили Монтгомері не на жарт. Він озвався до них, але тварино-люди, наче почуваючи якусь провину, майнули геть. Тоді він перестав гукати Моро. Проблукавши марно ще якийсь час, він зважився заглянути до хижок у розщепині.

Там було порожньо.

З кожною хвилиною усе більш стривожений, він рушив своїми ж слідами назад. Незабаром він зустрів двох свино-людей, що я бачив у день свого приїзду, як вони танцювали; роти в них були в крові, а самі вони — надзвичайно збуджені. Вони якраз пробиралися крізь папороть, та вгледіли Монтгомері й